21 Страх води

Він нічого не казав. Просто пішов вперед.

І я все ж пішла за ним.

Ми спускалися сходами в іншу частину будинку. Тут я ще не була. Повітря стало прохолоднішим, густішим. 

Він зупинився перед широкими дверима з матового скла. Відчинив їх.

Я зайшла слідом і завмерла.

Переді мною відкрився великий закритий басейн. Гладка вода лежала нерухомо, віддзеркалюючи холодне світло зі стелі. Поверхня була темною, майже чорною, і виглядала глибшою, ніж мала б бути. В приміщенні було тихо.

Моє серце різко пришвидшило ритм. Долоні стали холодними. У грудях піднявся знайомий, старий страх, який я роками намагалася забути.

Моє тіло все пам’ятало.

Лютий став поруч. Не торкався. Просто був близько, надто близько, і я не могла вдавати, що мені байдуже.

— Це буде моя умова, — сказав він тихо.

Я дивилась на воду, і в голові спалахнули уривки: холод, темрява, повітря, якого не вистачає.

І раптом стало ясно: він привів мене сюди не для гри.

Ім’я буде бонусом. Але ціна — довіра.

Він не дивився на мене, коли потягнувся до краю футболки. Рух був спокійний, буденний. Тканина повільно піднялася, ковзнула вгору по його животу, відкриваючи лінію м’язів, які напружилися під світлом. Я не збиралася дивитися. Справді не збиралася. Але очі зрадили швидше, ніж я встигла відвернутися.

Його торс був чітким, без показної “перекачаності”, але сильним — таким, що видно: це не зал заради фото, це звичка тримати тіло в бойовій готовності. Плечі широкі, грудна клітка рівна, живіт напружений, і світло зі стелі лягало на шкіру холодними відблисками, підкреслюючи кожну лінію. Коли він зняв футболку через голову, м’язи спини на мить напружилися, і я відчула, як у грудях щось стислося від абсолютно недоречної реакції.

Я ненавиділа, що дивлюся. Ненавиділа, що не можу не дивитися.

Мені слід було думати про воду. Про страх. Про те, що він привів мене сюди, щоб змусити довіритися. Але замість цього я ловила себе на тому, що розглядаю його так, ніби він — небезпека іншого роду. Його шкіра виглядала теплою навіть у прохолодному світлі. Його плечі здавалися такими, що можуть витримати будь-який удар. І я згадала, як ці самі плечі вчора накрили мене в темряві.

Мене обдало жаром, абсолютно невчасним і недоречним. У горлі пересохло. Я змусила себе відвести погляд, але запізно… Я вже відчула, як тіло відгукнулося. Це було дико, нелогічно, майже образливо для самої себе — реагувати так у момент, коли серце мало б калатати від страху води.

Він кинув футболку на підлогу й ступив ближче до краю басейну. І тільки тоді, на секунду, його погляд ковзнув по мені — спокійний, упевнений, наче він і так знав, що я дивилася. І від цієї думки в мене всередині спалахнуло ще сильніше.

Він зайшов у воду першим.

Вода піднялася до його стегон, потім до талії. Він повернувся до мене і простягнув руку.

— Дивись на мене, — сказав тихо. — Не на воду.

Моє серце гупало так сильно, що вухам стало боляче. Ноги наче приросли до підлоги. У голові вже крутились уривки з дитинства — холод, крик, темрява під водою. Я ненавиділа, що він знає про це. Ненавиділа, що привів мене сюди саме зараз, коли між нами й так все горить.

— Я не зобов’язана тебе слухатись, — прошепотіла я, але голос зрадницьки тремтів.

Він не відповів. Не підганяв. Просто стояв у воді й тримав руку витягнутою. Спокійний. Упевнений. Ніби знав, що я все одно зроблю крок.

Я дивилася на його долоню. На воду. Знову на нього.

І раптом зловила себе на думці, що мені з ним не так страшно.

Після всього, що сталося. Після викрадення. Після ночі на підлозі. Після його ревнощів, моїх ревнощів, його жорсткості й його захисту.

Моє тіло пам’ятало, як він накрив мене собою. Як тримав. Як не відпустив.

І ця пам’ять боролася зі страхом води.

Я ненавиділа, що довіряю йому.

Ненавиділа, що хочу зробити крок.

Але ще більше ненавиділа думку, що він може подумати, ніби я слабка.

Я повільно зняла взуття. Пальці ніг торкнулися холодної плитки. Повітря стало важчим.

— Якщо я впаду… — почала я.

— Я не дам тобі впасти, — перебив він тихо.

І в цю секунду я зрозуміла, що боюся вже не тільки води.

Я боюся того, що якщо зроблю цей крок — почну довіряти йому по-справжньому.

А це небезпечніше за будь-яку глибину.