18. (Не) відпускай

Його голос був спокійний. Ніби це звичайна розмова. Ніби нічого особливого.

А всередині мене піднялася хвиля ревнощів, гарячих, неконтрольованих, майже сороміцьких. Мене обпалило усвідомлення: я не єдина жінка в його житті. Я не виняток. У нього є життя, є жінки, є “Катя”, які можуть дзвонити йому й чекати, що він приїде.

Я сиділа в темряві й відчувала, як усе в мені стискається — не від страху, не від злості навіть, а від образи, якої я не мала права відчувати.

Він закінчив розмову й повернувся ближче.

— То на чому ми там зупинилися? — спитав він спокійно. — Що ти хотіла почути? Ім’я?

Я різко зірвала пов’язку. Світло, якого тут майже і не було, різко вдарило в очі, і на секунду все попливло. Він стояв поруч, зібраний, холодний, ніби нічого не сталося, ніби щойно не цілував мене так, що я втрачала землю під ногами.

— Нічого, — сказала я, і голос прозвучав різкіше, ніж я планувала. — Мені нічого від тебе не треба.

У грудях палало. Мене розривало від сорому за ці ревнощі, за те, що мені болить, за те, що я взагалі дозволила собі відчути щось настільки сильне.

Я підвелась надто швидко, ледь не перечепившись через край дивана. Сукня зачепилася, але я навіть не зупинилася. Я не хотіла, щоб він бачив мій погляд. Не хотіла, щоб він бачив, що це мене зачепило.

— Алю, — тихо сказав він.

Я не обернулась.

Я бігла від того, що почала відчувати.

Я не хотіла давати йому задоволення бачити, що мене зачепило.

Катя.

Це ім’я застрягло в мені, як уламок скла. 

Я не мала права ревнувати.

Я його не обирала.

Він мене викрав.

І все одно… я хотіла бути єдиною… Дурепа. 

Ми йшли коридором у гнітючій тиші. Я чула лише власне дихання і глухий стукіт підборів по підлозі. 

Ми дійшли до моїх дверей.

Я вже простягнула руку до ручки.

І світло в коридорі раптом зникло.

Темрява накрила миттєво. Така густа, що на секунду я втратила орієнтацію. 

— Що сталось? — прошепотіла я.

Він не відповів. І це було гірше за будь-яку відповідь.

Його рука раптово знайшла мою і схопила міцно, без вагань. Він не питав дозволу. Просто потягнув мене в інший бік.

— Куди ми? — я ледве встигала за ним.

— До мене.

Кроки стали швидкими. 

Його кімната відчинилася. Двері зачинилися за нами різким рухом.

Я ледве встигла щось сказати, як він уже стягнув ковдру з ліжка.

— Лягай, — коротко.

— Що відбувається? — голос зрадницьки здригнувся.

Він не пояснював. Просто притис мене до підлоги, швидко, але обережно. Ковдра накрила нас. І він ліг зверху, прикриваючи мене своїм тілом.

Його вага була реальною. Тепло відчутним. Рука твердою.

Він притис мене так, щоб я була під ним, під його грудьми, під його захистом.

Моє обличчя опинилося біля його шиї. Я відчула запах — теплий, глибокий, знайомий. Він змішався з холодом підлоги і ситуації небезпеки.

Серце калатало так, що я боялася, він чує.

— Тихо, — прошепотів він прямо над моїм вухом.

Його дихання було рівним. Мої груди піднімалися надто швидко.

Усередині все стиснулося.

Я відчула, як його рука сильніше притискає мене до підлоги. Його тіло стало щитом.

І саме в цю секунду я зрозуміла, наскільки він великий. Наскільки сильний. Наскільки реальний.

Мене трусило — від страху, від адреналіну, від того, що я лежу під ним, відчуваючи кожен м’яз, кожен рух.

Його стегно притискалося до мого. Його груди рухалися в одному ритмі зі мною.

Я мала думати лише про небезпеку.

Але частина мене палахкотіла.

Я ненавиділа це. Ненавиділа, що навіть зараз, коли світло вимкнене й хтось може бути за стіною, моє тіло реагує на його близькість.

Я втиснулася в нього сильніше, навіть не усвідомивши.

— Не відпускай, — вирвалося з мене тихо…

Я не мала казати це вголос…

***

гортай далі, там продовження ------------>