16. І що ти готова зробити заради того, щоб дізнатись моє ім’я?

Я так і не встигла відповісти, коли він тихо сказав:

— Тоді їж.

Я почула, як він бере щось зі столу. Ледь чутний звук приборів. Тарілка посунулася ближче.

— Я сама, — одразу сказала я.

— Ні, — спокійно відповів він. — Сьогодні — ні.

І перш ніж я встигла відреагувати, я відчула, як його рука наблизилась до мого обличчя.

— Відкрий.

Я завмерла.

Це було так просто. І так принизливо.

— Я не дитина.

— Я знаю.

Його голос був тихий. Без насмішки.

І саме це збивало з пантелику.

Я повільно розтиснула губи.

Кремовий, теплий смак торкнувся язика. Ніжний. Солодкий. М’який.

Я ненавиділа, що це приємно.

Його пальці не торкалися шкіри — лише прибори. Але я відчувала, як близько він.

Темрява робила це ще інтимнішим.

— Повільніше, — сказав він тихо.

Я відчула, як щоки палають.

Я ковтнула.

Мене накривала дивна суміш — ніяковість, беззахисність… і щось ще.

Бо я сиділа перед ним із зав’язаними очима.

І дозволяла годувати себе.

Наступна ложка була трохи ближче. Я випадково зачепила її губами раніше, ніж хотіла.

Крапля крему залишилась на пальцях. Або, можливо, на його шкірі.

— Обережніше, — тихо сказав він.

Я зніяковіла.

— Це ти…

— Ти пролила.

І я відчула, як він наблизив руку.

Його палець ледь торкнувся моїх губ.

Серце підскочило.

— Прибери, — прошепотіла я, але голос зрадницьки затремтів.

Він не поспішав.

Я відчула солодкий смак знову — тепер ближче, тепліше.

І зрозуміла, що тримаю подих.

Це було абсурдно.

Безглуздо.

Неприпустимо.

І водночас — я відчувала себе настільки відкритою перед ним, що це лякало.

Не тому, що він щось зробив.

А тому, що я дозволила.

Коли він нарешті відвів руку, мені раптом стало холодніше.

Я сиділа в темряві.

І вперше за весь вечір відчула не злість.

А беззахисність.

І це було страшніше за будь-яке його питання.

Потім його палець зник.

Я ще секунду сиділа, не рухаючись, відчуваючи смак солодкого крему на губах і тепло, яке не мало нічого спільного з їжею.

— Ти голодна, — тихо сказав він.

Я нічого не відповіла.

Почула, як він щось відкладає. Потім знову рух ближче.

— Відкрий, — спокійніше, ніж раніше.

— Ні.

— Ти хочеш довести, що сильніша за голод?

Я стиснула пальці на тканині сукні.

— Я можу сама.

— Можеш, — погодився він. — Але зараз — ні.

Його рука знову наблизилась.

Я відчула тепло шкіри ще до дотику.

— Я не… — почала я.

— Алю.

Моє ім’я прозвучало тихо, майже близько до вуха.

Я втратила опору.

І повільно, дуже повільно розтиснула губи.

Його пальці торкнулися нижньої губи ледь-ледь — не тиснучи, просто направляючи.

Крем був теплий, солодкий, густий.

Я закрила очі під пов’язкою ще міцніше, ніби це щось змінить.

Я з’їла.

Повільно.

Мене накрило ніяковістю. Беззахисністю. Наче я дозволила щось більше, ніж просто їжу.

Я ковтнула.

І він не забрав руку одразу.

Я відчула це — тепло, близькість, тишу між нами.

— Дивись, — тихо сказав він, — ти жива. Нічого страшного.

Мені хотілося вдарити його за цей спокій.

І водночас — я чекала наступного руху.

Я ненавиділа, що мені подобається ця межа між контролем і довірою.

— Ще, — сказав він.

І я знову відкрила губи.

Цього разу — без заперечень.

І це було найнебезпечніше.

Він забрав руку.

Темрява знову стала глибшою.

— Час запитання, — сказав він спокійно.

Я повільно вдихнула.

— Спочатку ти, — відповіла я.

Пауза.

— Що саме?

— Ти обіцяв відповідати, якщо я відповідатиму.

Я відчула, як він трохи змінив позу. Ближче. Його присутність ніби зсунула повітря.

— Добре, — сказав він. — Питай.

Я ковтнула.

— Твоє ім’я.

Тиша.

Музика продовжувала грати. Десь далеко дзенькнув посуд.

Він не відповів одразу.

— І що ти зробиш із ним? — спитав він тихо.

— Знатиму, з ким сиджу.

— Ти й так знаєш.

— Ні. Я знаю Лютого. Це не ім’я.

Ще секунда тиші.

Він нахилився трохи ближче. Я відчула це по зміні температури повітря.

— І що ти готова зробити заради того, щоб дізнатись моє ім’я? — запитав він...