13. Сукня

Я прокинулась від світла, що світило у вікно.

Перше, що побачила — сукню.

Біла. Вечірня. Акуратно розкладена на кріслі. Поруч лежала одна біла троянда. І записка.

Я різко прийняла сидяче положення, потім встала і взяла папірець.

«О сьомій вечора чекаю на вечерю».

От і все.

Я фиркнула.

— Я нізащо її не вдягну, нізащо не піду… — пробурмотіла сама до себе.

Навіть думка про це викликала протест. Ніби якщо я одягну цю сукню — я погоджусь на його правила.  На цю дивну гру.

Я встала й підійшла ближче.

Тканина була красива, ніжна, це був шовк. Сама сукня була не вульгарна фасоном. Саме така, яку я могла б обрати сама.

І це дратувало ще більше.

Він думає, що знає мій смак?

Я провела пальцями по ніжній тканині: швидко, ніби перевіряю, а не милуюсь.

— Нізащо, — повторила я твердіше.

І тут же з’явилась інша думка.

А як він буде дивитись на мене, якщо я її вдягну?

Я різко відсмикнула руку.

— Господи, що зі мною…

Чому я взагалі думаю про його погляд? Про те, що він скаже? Про те, чи йому сподобається?

Я злилась на себе.

Ти ж пам’ятаєш, він тебе викрав. Це не романтична вечеря. Це контроль.

Але думки не слухались.

Якщо я не піду, він подумає, що я боюсь.

А якщо піду, виглядатиме так, ніби я здалась.

А якщо вдягну щось інше?

А якщо все ж цю?

Я сіла на край ліжка і вперлась ліктями в коліна.

Це ж просто вечеря.

І водночас, зовсім не просто.

Мені хотілось довести, що я не ведусь. Що він мене не “полонив”.

І разом з тим хотілось побачити його реакцію.

Я зненавиділа цей момент найбільше.

Бо справа була не в сукні.

А в тому, що частина мене хотіла піти.

І я боялась, що знала, яка частина сьогодні переможе.

***

Весь день я думала про вечерю.

Коли зранку охоронці принесли сніданок і мовчки поставили тацю на стіл, я подивилась на годинник і автоматично подумала: ще довго. 

Потім принесли обід.

Я вже не була такою голодною, але все одно їла. І знову ловила себе на думці, що рахую години. Не тому, що хочу — а тому, що не можу не рахувати.

Сьома.

Просто вечеря.

Ти не зобов’язана нічого.

Після обіду я підійшла до крісла. Сукня все ще була там. Я не прибрала її. Вона ніби перевіряла мене, чи можу проходити повз і не дивитись.

Не могла.

Ближче до четвертої в двері постукали.

— О п’ятій ви маєте бути в кімнаті, — сказав один з охоронців, не дивлячись на мене.

— О п’ятій? — я не втрималась. — Це ж рано. Він писав про сьому.

— Нам сказали п’ята, — рівно відповів він. — Будь ласка, будьте в кімнаті о пʼятій. 

Двері зачинились.

***

О пʼятій до моїх дверей постукали.

— Можна? — почула я жіночий голос.

Я відчинила.

На порозі стояла жінка з валізкою. 

— Я візажистка і перукарка, — сказала вона. — Маю зробити вам зачіску і макіяж.

Я повільно видихнула.

— Це обов’язково? — спитала я, вже знаючи відповідь.

Вона ледь всміхнулась.

— Мені сказали, що так.

Звісно.

Я відійшла вбік, пропускаючи її до кімнати, і відчула дивне роздратування — не на неї, а на себе. Бо частина мене вже уявляла, як це буде. Як я виглядатиму. Як він дивитиметься.

Не думай про це.

Це просто вечеря.

Просто ще один його хід.

Але коли вона відкрила валізу, дістала пензлі й гребінці, я зрозуміла: цей день усе одно вів мене сюди.

Крок за кроком.

І я або зроблю вигляд, що мені байдуже, або визнаю — я чекала цього моменту весь день. А може і не тільки цей день…

Коли вона почала розкладати свої пензлі, я зловила себе на думці, від якої стало неприємно.

Я хочу добре виглядати, хочу бути красивою.

Не “акуратно”. Не “нормально”.

Саме — красивою.

Мене це розлютило.

Навіщо?

Щоб що?

Щоб йому сподобатись?

Я стисла губи і відвернулась до вікна.

— Можемо зробити стримано, — сказала візажистка, ніби між іншим. — Так, щоб підкреслити вашу красу,  не перевантажити.

Підкреслити для кого?

— Як хочете, — кинула я — Мені байдуже.

Брехня. Дешева й очевидна.

Бо в голові вже крутилось інше.

А якщо я вийду до нього в цій сукні — чи подивиться він на мене довше,  ніж зазвичай?

Чи захоче торкнутися?

Я різко провела рукою по обличчю.

— Зробіть простіше, — сказала я. — Без зайвого, натурально. 

А сама подумала:

але щоб він бачив.

Мене аж пересмикнуло від цієї думки.

Ти не зобов’язана йому нічого.

Ти не маєш старатися.

І водночас я хотіла, щоб він побачив. Щоб оцінив.

Щоб не дивився на мене холодно і рівно.

Я хотіла побачити вогонь в очах Лютого. 

Я ненавиділа це бажання.

Бо воно означало, що справа вже не лише в контролі.

А в тому, що мені стало важливо, як саме він мене бачить.

І це було найнебезпечніше з усього.