12. Найбільший страх і спалення світу

Його питання зависло в повітрі.

Найбільший страх.

Я встигла подумати, що не відповім. Що збрешу. Що знайду щось безпечне — темряву, самотність, замкнені простори. Будь-що, тільки не те.

Але тіло вирішило за мене.

Спочатку стало холодно, ніби мене виставили на мороз. Потім мене навпаки наповнив жар, різкий, задушливий. Я вдихнула і… не змогла видихнути до кінця.

Світ повільно поплив.

Я вже не сиділа за столом.
Я стояла по коліна у воді.

Вона була темна, каламутна, холодна. Берег був далеко. Люди ще далі. Я пам’ятаю, як нога ковзнула, як земля зникла з-під стоп.

І як вода наповнила рот.

Я знову відчула це.

Повітря не вистачає. Легені печуть. Руки махають хаотично, не знаходячи нічого твердого.

Я різко втягнула повітря — і закашлялась.

— Алю, — голос Лютого прорізав шум у голові. — Подивись на мене.

Я не могла. Очі бігали, серце билося так швидко, що здавалося, зараз зупиниться.

— Я не можу… — видихнула я, і це прозвучало так само, як тоді, у воді. — Я не можу дихати… Вода… 

Він не торкнувся одразу. Не схопив. Не наблизився різко.

— Ти дихаєш, — сказав він рівно. — Просто швидше, ніж хочеш. Це нормально.

Ні, не нормально. Я тону.

— Подивись навколо, — продовжив він. — Назви мені три речі, які бачиш.

Я стиснула пальці до болю.

— Стіл… — слова виходили з зусиллям. — Твоя рука… твоє обличчя…

— Добре. Два звуки.

Я прислухалась, намагаючись зосередитись на реальності.

— Годинник… і… моє дихання…

— Саме так, — сказав він. — Ти тут. Не там.

Дихання поступово вирівнювалось. 

Руки тремтіли. В горлі пекло. Очі щипало, але паніка відступала, хай і  повільно, неохоче.

Я опустила погляд.

— Вибач, — прошепотіла я, сама не знаючи, за що вибачалась.

— Не вибачайся, — відповів він одразу. — Це не твоя провина. І… Питання зараховано, — додав спокійно. — Ми до цього не повертаємось сьогодні.

Я сиділа, обхопивши себе руками, ще трохи тремтячи.

І вперше за весь час зрозуміла: він не ліз у мою голову.
Але і не дав мені в ній потонути… 

Між нами повисла тиша. Я ще відчувала, як серце повільно повертається до нормального ритму.

Я сковтнула слину. Горло пекло.

— Ти обіцяв, — сказала я нарешті.— Сказати, хто це був. Якщо я відповім.

Не проси. Не благай. Просто нагадай.

Він подивився на мене довше, ніж треба. Я відчула, як усередині знову піднімається напруга — очікування, страх, злість за те, що я взагалі змушена чекати від нього відповіді.

.

Він сперся долонею об стіл, нахилився трохи вперед і навис наді мною. Я затамувала подих, серце знову забилось частіше. 

— Ми знаємо небагато, — сказав він. — Але… Вони не намагалися нас убити.

На мить у грудях стало порожньо. Потім холодно.

— Тоді… — я запнулась, збираючи думки. — Тоді що це було?

Бо якщо не вбити — то навіщо?

— Це було послання, — коротко відповів він. — Попередження. Вони просто показали, що можуть підійти близько.

Мене накрила хвиля злості.
Близько — це як? До мене? До нього?

— І що тепер? — спитала я, намагаючись звучати зібрано.

Він випрямився і подивився прямо на мене. Погляд був важкий, зосереджений, без гри.

— Тепер я зроблю все, щоб ти була в безпеці.

Це прозвучало не заспокійливо. Радше — остаточно. Я захищу тебе від будь-кого.

Він уважно дивився мені в очі. Пауза затягнулася. Я відчула, як щось у мені стискається ще сильніше.

— Навіть якщо заради цього доведеться спалити весь світ.

Мене кинуло в жар.
Це мало б налякати. І налякало.
Але разом зі страхом прийшло дивне, заборонене відчуття радості....