Власність Лютого

11. Страх

І разом із цим бажанням прийшло інше почуття.

Злість.

На нього — за те, що дозволив собі цю близькість.
На себе — за те, що не відштовхнула.
За те, що тіло знову відреагувало раніше, ніж я встигла подумати.

Я не хочу, щоб це на мене так діяло.

Шкіра ще пам’ятала його присутність… не як ніжність, не як тепло, а як позначку, яка залишилась навіть тоді, коли він уже відійшов.

Мене це обурювало.

Бо це було не про нормальний потяг.
Не про довіру.
Не про щось світле.

Це було про контроль.

І найгірше, що хоччастина мене це усвідомлювала, інша частина… запам’ятала відчуття занадто чітко і жадала їх ще більше.

Я повільно видихнула, намагаючись повернути собі рівновагу.

Це нічого не означає. Це просто його спосіб нагадати, хто тут головний.

— На сьогодні достатньо, — сказав він спокійно.

Я стояла, не дивлячись на нього, стискаючи зуби, поки серце намагалося заспокоїтись.

Це просто правило. Просто контроль. Не більше.

Він відступив.

— Не забувай, я поруч, — додав уже на ходу.

І пішов коридором, залишивши мене посеред приглушеного світла, тиші й відчуття, що навіть зараз, ніби як у безпеці, я все ще перебуваю всередині його світу.

А ритуали тут не прохання.
А реальність.

Я повільно видихнула, намагаючись повернути собі рівновагу.

Це нічого не означає. Це просто його спосіб нагадати, хто тут головний.

Але серце ще довго не погоджувалось із цим поясненням.

І я знала:
найнебезпечніше тут не те, що він робить.

А те, що я не можу змусити себе нічого не відчувати.

***

Сніданок цього разу був у їдальні.

Вікна були зашторені, світло лишалось м’яке, приглушене. На столі були кава, тости, фрукти, але я відчувала лише напругу, яка висіла в повітрі.

Лютий зайшов пізніше.

Зібраний, тихий, з тим самим виразом обличчя, який означав, що щось сталося.

Я підняла на нього погляд.

— Що сталося? — спитала я одразу.

Він сів навпроти, спокійно налив собі каву.

— Дещо з’ясувалося, — сказав він.

Я стиснула пальці на чашці.

— І? Що саме?

Він подивився прямо на мене.

— Я скажу, — повільно мовив він, — після того, як ти відповіси на моє питання.

Я заплющила очі на секунду.

Звісно. Нічого просто так він не скаже.

— Це маніпуляція, — тихо сказала я.

— Це моє правило, — відповів він.

Він підняв руку і прислуга миттєво зникла з кімнати. Охоронець біля дверей теж вийшов. Двері зачинилис і ми лишились вдовх.

Тиша стала густішою.

Він обійшов стіл і зупинився позаду мене.

Я відчула його за спиною і мені перехопило подих. Повітря змінилося. Стало теплішим, важчим.

Його подих торкнувся повітря біля моєї шиї, і по спині пробігла хвиля напруги.

— Розкажи про свій найбільший страх, — сказав він тихо.

Слова впились прямо в мене. Це було дуже раптово.

У голові вмить не стало ні їдальні, ні столу, ні його.

Тільки вода.

Темна. Холодна. Густа.

Я знову була маленькою. Чула крики на березі. Відчувала воду в носі, у роті, у легенях. Я була в паніці, повністю безпорадна. Відчувала, що от-от помру.

Але мене тоді витягли прямо перед тим, як я втратила свідомість.

Після того випадку я не заходила у відкриті водойми і басейни. Ніколи глибше, ніж по щиколотки. Усміхалась, казала, що просто "не люблю плавати". Брехала легко, навіть собі.

Я різко повернулась обличчям до столу, щоб не бачити його.

— У всіх є страхи, — сказала я тихо. — Це нічого не означає.

— Чесно, — нагадав він спокійно.

Я стиснула щелепи.

Не хочу. Це мій страх. Він не має до цього ніякого стосунку.

Але правило висіло в повітрі між нами.

І я знала: якщо збрешу — він це побачить.

Я мовчала довго.

Серце билося швидше, ніж мало б, ніби готувалося до стрибка.

— Я не люблю воду, — сказала я нарешті. Голос був тихий, рівний. Надто рівний. — Не люблю глибину.

Це була правда.

Але не вся.