10. Дотик—контроль

— Не рухайся, — кинув він.

Я відчувала вагу, тепло, запах його шкіри. І моє тіло не могло не реагувати. Не могло, бо це був він. Він був якимось особливим наркотиком для мене. 

Десь знову дзенькнуло скло. Я почула вигук охоронця — глухий, далекий.

Його рука лягла мені на потилицю, притискаючи голову донизу.

— Тихо, — прошепотів він.

Серце калатало так, що я думала, що мене видасть звук мого дихання.

Теплиця, троянди, квіти… все зникло.

Залишилися тільки його вага, його напружене тіло, і усвідомлення, що небезпека прийшла сюди… Може, це прийшли за мною?... 

— Шефе!

 Хтось влетів у теплицю так швидко, що я здригнулася ще до того, як побачила обличчя.

Охоронець. Молодий, напружений, зі зброєю в руці, дихання збите.

— Периметр порушено з півдня. Два постріли. Скануємо. Поки що вороги відступили.

Лютий не зрушив з місця одразу. Його тіло все ще прикривало мене, важке, тепле, надійне. 

— Але вам краще ще побути тут… На підлозі… Не підводьтесь, — додав охоронець.

Він глянув на мене — швидко, оцінююче — і одразу відвів погляд, бо тепер його пропалював погляд Лютого.

Охоронець зник так само швидко, як з’явився.

Лютий не підвівся одразу.

— Ще хвилину, — сказав він тихо. — Просто лежи. Дихай.

Я кивнула, він був дуже близько. Серце все ще калатало десь у горлі, але його голос дивно заземлював. Наче в цій секунді тільки він знав, що робити.

Ми лежали мовчки. Я рахувала удари серця. П’ять. Десять. П’ятнадцять. Здається, наші серця зараз бились в унісон.

Зима за склом теплиці здавалася нереальною… білою, спокійною, байдужою до того, що тут щойно могло статися щось непоправне.

Телефон у нього знову завібрував.

Він відразу підвівся, простягнув мені руку.

— Все. Вставай.

Я піднялася, ноги ще трохи тремтіли. Він не коментував це, просто тримав мене за руку.

— Чисто, — сказав він у слухавку. — Так. Ні, не тут. Усі — за планом Б.

Він відключився й глянув на мене.

— Йдемо в будинок.

Дорогою назад я помітила, як усе змінилося.

Вікна — зашторені. Світло — приглушене, точкове. Люди рухалися швидко, без зайвих слів, кожен знав своє місце. Будинок, який зранку здавався просто великим і мовчазним, тепер виглядав як фортеця.

Двері за нами зачинилися важко, остаточно.

— Все закічнилось? — тихо спитала я, сама не знаючи, навіщо.

— На сьогодні так, — відповів він. — Але таке може трапитись знову.

— Через мене? — слова вирвалися раніше, ніж я встигла подумати.

Він подивився на мене збоку.

— Через рішення кожного з нас, — сказав він. — Треба бути готовими до наслідків своїх рішень, пташечко. 

Він зупинився біля сходів.

— Повертайся в кімнату, — сказав він. — Двері не зачиняй.

Я кивнула, але не рушила. У будинку стало тихо, важко, ніби самі стіни слухали.

Він зробив крок ближче.

Не різко. Не лякаючи. Але так, що я знову відчула його присутність — тепло, спокій, контроль.

— І ще одне, — тихо додав він.

Я напружилась.

Його рука піднялася повільно й зупинилася біля мого обличчя. Ледь відчутний, короткий дотик — не ніжний, недовгий. Просто позначка. Нагадування. Правило, яке не потребувало слів.

По шкірі пройшла хвиля напруги, і я зненавиділа, що тіло знову відреагувало швидше за розум.

А потім він подався вперед і його губи ледь-ледь торкнулись моєї шиї. 

Я майже задихнулась від відчуттів. В голові спалахнуло і змішалось все одразу. Це було так яскраво, що тіло одразу затремтіло, ноги майже підкосились. 

Серце збилося з ритму, ніби забуло, як битися рівно. Усередині щось здригнулося — різко, глибоко, не питаючи дозволу….

***

гортай далі, там продовження ------------>