9. Притиснута

Теплиця стала раптом надто тісною. Надто малою. Надто наповненою ним. Його ароматом, його присутністю. 

І я знову опинилася в пастці — тільки цього разу серед квітів.

Він узяв мене за руку.

Тепло його долоні зімкнулося навколо моїх пальців, і від цього звичайного, майже буденного жесту по тілу пройшла хвиля напруги — різка, небажана, така, що від неї хотілося або вирватись, або завмерти.

Я завмерла.

Це просто рука. Просто дотик. Заспокойся.

Але тіло не слухалось.

Серце почало битися швидше, важче, ніби простір у грудях став замалим. Я відчувала кожен сантиметр його близькості: тепло, запах, присутність, від якої мене крило.

Він нахилився трохи, розглядаючи подряпину, і ця відстань — мізерна, небезпечна — раптом стала центром мого всесвіту.

Відійди. Скажи щось. Зроби крок.

Я не рухалась.

Його пальці були впевнені, спокійні, але від цього ставало тільки гірше. Не тому, що він робив щось особливе — а тому, що робив це так, ніби має право. Ніби моя рука в його долоні — природний стан речей.

І ця думка викликала паніку.

— Відпусти, — прошепотіла я, але голос звучав слабше, ніж хотілося.

Він поглянув на мене якось лукаво і ледь усміхнувся облизнувши губи. Моє серце забухало в грудях вдвічі швидше.

Я стояла і відчувала, як усередині змішується все: злість, сором, страх, і ця небезпечна, ірраціональна реакція тіла на нього. На його руку. На його губи, що блищали від слини. 

Я його ненавиджу. Я маю його ненавидіти.

Та ненависть раптом здавалася тонкою плівкою над чимось глибшим, складнішим, від чого я відчайдушно відверталась.

Я різко втягнула повітря.

— Відпусти, — сказала я тихо, вперто, більше собі, ніж йому.

Він похитав головою і подався до мого пальця. Коли я відчула його подих на ранці, шумно видихнула, а коли його рот замкнувся на ньому, мій наступний видих вже був схожий на стогін. 

Ноги підкошувались, мене, здається почало трусити. Тіло тремтіло. 

— Твоє тіло щиріше за тебе, Алю, — сказав він, зазирнувши мені в очі. 

Замовкни. Замовкни. Не смій це казати.

Мене обдало жаром, ніби він вимовив уголос те, що я відчайдушно намагалася заперечити навіть подумки. Злість спалахнула миттєво — яскрава, рятівна. Вона була єдиним, що не давало розсипатися прямо тут, у його руках, серед цих клятих троянд.

Це не правда. Це просто холод. Просто біль. Просто… просто що завгодно, тільки не це.

Але всередині мене був хаос. Думки плуталися, серце билося надто швидко, дихання не слухалося. Я відчувала себе зрадженою — власним тілом, власною реакцією, тим, що він це бачить.

І саме це було найгірше.

Його дотик.
Його близькість.
Те, що він дивився на мене так, ніби вже знає всі відповіді, поки я ще тільки шукаю виправдання своїм відчуттям.

Мені хотілося вирвати руку, вдарити його, вилаятись, відштовхнути, зробити боляче у відповідь, щоб повернути собі хоч якусь рівновагу.

— Тобі здається, — прошепотіла я, намагаючись зібрати голос докупи. — Я нічого не відчуваю, окрім ненависті.

Я не знала, чи звучить це переконливо.
Але це було все, що в мене залишалося — слова, якими я ще могла захищатися, поки всередині все вже розхиталося.

Я ще намагалася втримати погляд, довести, що не зламалась, що все це — лише злість і холод, коли його телефон різко завібрував у кишені.

Звук розірвав тишу теплиці і перервав цей магічний момент між нами.

Він відпустив мою руку миттєво. Обличчя змінилося — ніби хтось забрав у нього усе зайве й залишив тільки зібраність.

— Так, — коротко сказав у слухавку.

Я не чула слів із того боку. Але бачила, як його плечі напружилися.

— Де? — ще коротше. Пауза. — Скільки часу?

І тоді він подивився на мене.

— На підлогу, — сказав він різко.

— Що?....

Він схопив мене за плечі й різко опустив униз. Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається, як опинилася на пледі між рядами троянд.

А він нависав наді мною. Ні, не нависав, він притис мене всім своїм тілом. Своїм до біса красивим накачаним тілом…

***

гортай далі, там продовження ------------>