8. Я не питаю, а отримую

Я їла повільно, мовчки, відчуваючи його погляд на собі.

Кожен шматок давав полегшення тілу  і водночас дратував. Бо це означало, що він мав рацію. Що моє тіло здалося раніше за гордість.

Він стояв поруч, спокійний, зібраний, ніби нічого особливого не сталось.

Я не дивилася на нього. Але дуже чітко відчувала його присутність.

— Ти злишся не тому, що я поруч, — сказав він раптом тихо.

Я завмерла з виделкою в руці.

— А тому, що тобі на це не байдуже.

У мене всередині щось різко стиснулося.

— Не уявляй собі зайвого, — кинула я, різкіше, ніж хотіла.

Але слова прозвучали як захист.

Він не сперечався. Не тиснув. Не усміхнувся.

І це дратувало ще більше.

Він просто прийняв це як ще один факт, який не потребує доказів.

Я опустила погляд у тарілку, але апетит раптом зник. У грудях все стислось.

Він узяв піднос, коли я відклала виделку.

— До вечора, — сказав спокійно.

І вже розвернувся до дверей.

Я підняла голову, сама не знаючи чому. Можливо, щоб переконатися, що він справді йде. Що ця напруга нарешті вийде разом із ним.

Він зупинився на порозі.

— Можеш вийти в сад, — додав, не обертаючись. — Праве крило і подвір’я сьогодні без охорони.

Я завмерла.

— Чому? — вирвалося в мене.

Він ледь повернув голову.

— Бо я так вирішив.

І вийшов.

Двері зачинилися тихо.

А я залишилась сидіти на ліжку, з прискореним серцебиттям і дивним відчуттям порожнечі там, де ще хвилину тому стояв він.

Свобода.

Крихітна. Обмежена. Підконтрольна.

Але від цього не менш небезпечна.

Я провела рукою по обличчю, намагаючись повернути собі звичну злість. Злість була простішою. Безпечнішою.

Та замість неї всередині залишилося інше — його слова.

Тобі це не байдуже.

Я ненавиділа, що частина мене боялася, що він має рацію.

І ще більше того, що сад раптом став не просто місцем, куди можна вийти.

А пасткою, в яку я піду сама.

***

До саду я вийшла лише під вечір.

Пів дня я ходила по кімнаті, сідала, вставала, підходила до дверей і знову поверталась назад. Наче за порогом був не коридор, а обрив.

Обід принесли мовчки. Я з’їла половину — не тому, що хотіла, а тому що тіло вимагало. Гордість уже не кричала так голосно, як вчора. Вона втомилась.

Та думка про сад не давала спокою.

Можеш вийти.

Його слова не звучали як дозвіл. Вони звучали як перевірка.

Я все ж вийшла.

Повітря було прохолоднішим, ніж я очікувала.

І трохи далі я побачила теплицю.

Скло блищало в вечірньому світлі, всередині було зелено. Я сама не помітила, як підійшла ближче.

Усередині пахло вологою землею й квітами.

Троянди.

Білі, темно-червоні, ніжно-рожеві — кущі тягнулися вздовж проходу, важкі від бутонів. Вони були надто красиві для цього місця. Надто живі для Лютого.

Я провела пальцями по пелюстках однієї з квіток.

І не помітила шипа.

Біль був різкий, короткий.

— Чорт… — видихнула я.

На пальці одразу виступила кров — яскрава, майже неприродна на фоні блідих пелюсток. Крапля скотилась до долоні.

Я дивилась на неї дивно довго.

Навіть тут я не можу нічого торкнутись без наслідків.

— Троянди не люблять, коли до них тягнуться без обережності.

Я різко обернулася.

Він стояв у дверях теплиці.

Спокійний. Як завжди. Ніби не щойно з’явився нізвідки, а був тут увесь час.

— Ти що, стежиш за мною? — різко спитала я, стискаючи поранений палець.

Він підійшов ближче, погляд ковзнув до моєї руки.

— Ти в моєму домі, — сказав він. — Я завжди знаю, де ти.

Мене це розлютило. Але чомусь не так сильно, як мало б.

Кров повільно стікала по пальцю. Я спробувала витерти її об край сукні, але тільки розмазала.

Він зупинився поруч.

Надто близько.

— Покажи, — сказав тихо.

— Не треба, — огризнулась я. — Це просто подряпина.

— Я не питаю.

І в цьому “не питаю” не було грубості. Лише впевненість, що він усе одно зробить по-своєму.