7. Їж

Мій живіт зрадницьки стиснувся й голосно нагадав про себе.

Мене обдало соромом і люттю водночас.

І саме тоді він наблизився.

Не різко. Не хапаючи. Просто став ближче і простір між нами зник. Повітря стало густим, гарячим, важким для дихання. Його подих торкнувся шкіри біля моєї шиї, і по спині пробігла хвиля мурашок — швидка, неконтрольована.

Серце вдарилося об груди так сильно, що дихання збилось.

— Я торкнуся тебе зараз, — сказав він тихо, майже біля мого вуха, — і ти поїси.

Спокійно. Упевнено. Наче це не умова, а неминучість.

Усередині все змішалося: голод, злість, приниження, і ця небезпечна реакція тіла на нього, на Лютого.

Відійди. Відштовхни його. Скажи “ні”.

Але я не рухалась.

Його рука піднялася повільно. По тілу від цього руху пішла хвиля напруги.

Коли його пальці ледь торкнулися мого обличчя, я різко втягнула повітря… Тіло відреагувало швидше за розум.

Усередині все перевернулося. Злість. Сором. Розгубленість.

Я не хочу, щоб він на мене так діяв.

Його дотик був короткий, майже обережний, але від нього ніби спалахнули нерви під шкірою. Я стояла нерухомо, зціпивши зуби, ніби боролася не з ним, а з собою.

Серце калатало так гучно, що мені здавалося, він чує.

Мені хотілося відштовхнути його. Вдарити. Втекти.

І водночас — не рухатись, бо будь-який рух видав би те, що я так відчайдушно намагалася приховати.

— Ненавиджу тебе, — прошипіла я, не дивлячись йому в очі.

І ненавиділа ще більше те, що мій голос тремтів не тільки від злості.

— На скільки ти зараз збуджена за десятибальною шкалою? — його губи майже торкнулись моєї шиї і від цього я вся напружилась, мов струна. Я ніколи не почувалась так, як зараз.

— Можу лише сказати, що ненавиджу тебе на сотню! — вигукнула я, нарешті відсторонюючись. — Награвся в свої ігри? 

Він усміхнувся. Спокійно. Задоволено. Ніби саме цього й чекав — не моєї слабкості, а мого вибуху.

— Так, я задоволений, — він кивнув. — Можеш поїсти, Алю….

Я стиснула щелепи. Хотіла відповісти щось різке, але погляд сам ковзнув до підноса. Запах був нестерпний. Тіло вже майже вирішило за мене.

— І, — додав він тихіше, — не забувай про ритуал.

Я завмерла.

Звісно. Ніщо тут не буває просто так.

— Одне запитання на добу, — нагадав він. — Ти відповідаєш чесно.

— А якщо я не хочу відповідати? — прохрипіла я.

— Це буде брехня, — сказав він. — А ти пам’ятаєш друге правило.

Я пам’ятала.

І ненавиділа його за це.

Він дивився прямо на мене, не моргаючи, ніби дивився кудись вглиб мене. Я почувалась повністю оголеною перед ним зараз, хоч на мені і був одяг.

— Отже, питання, — сказав він спокійно. — Коли ти стояла на балконі й дивилась на мене… ти хотіла піти — чи хотіла залишитись?

У мене перехопило подих.
Через те, що він запитав те, про що я боялась думати.

— Ти ставиш дурні питання, — пробурмотіла я.

Він не відвів погляду.

— Чесно, Алю.

Голос був тихий, вкрадливий, але твердий.

І саме тому від нього нікуди було сховатися.

Я дивилася кудись повз нього, у край підноса, на пару, що ще піднімалася від їжі. Серце билося десь у горлі, гучно, нерівно.

Скажи, що хотіла піти. Це просто. Це правильно.

Але слова не йшли.

Бо я пам’ятала.

Як стояла на балконі.
Як могла відвернутися — і не відвернулася.
Як кожна секунда тягнулася, а я все одно не рухалася.

Мене обдало жаром сорому.

— Я… — голос зрадницьки підламався, і я зненавиділа себе за це. — Я могла піти.

Він мовчав. Чекав.

Скажи решту. Раз уже почала.

Я стиснула пальці так, що нігті вп’ялися в шкіру.

— Але не пішла, — видихнула я тихо. — Хотіла залишитись.

Я відчула себе оголеною… Не тілом, а душею.

Злість піднялася миттєво: на нього, що змусив це сказати, і на себе, що сказала.

— І це нічого не означає, — додала я різко, майже зло. — Це був просто… момент. Просто цікавість. Не роби з цього нічого особливого!

Він дивився на мене уважно, довго. Не тріумфально. Не насмішкувато.

Наче складав пазл.

— Я й не роблю, — сказав він тихо і ледь усміхнувся, подавшись до мого вуха. — Ти сама це зробила, — додав, обпікши шкіру своїм теплим диханням і знову викликавши на ній зграю мурашок.