6. Впевнена, дівчинко?

Я не пам’ятаю, коли заснула. Сон був уривчастий і липкий. Я то провалювалась у темряву, то різко виринала назад — із відчуттям, що щось не так.

Прокинулась я від запаху.

Теплого і смачного запаху.

Їжа.

Мій живіт скрутило так різко, що я тихо втягнула повітря. Тіло більше не питало моєї думки.

Я сіла — і побачила його.

Він стояв біля тумби з підносом. Дві тарілки. Дві чашки. Пара склянок. Пара. Не одна.

Він навіть не сумнівався, що я здамся.

Він був після душу.

Вологе волосся, темніше, ніж учора. Крапля води повільно скотилась від скроні до шиї. Футболка ще ледь прилипала до шкіри, і від нього йшло тепло — не відстанню, а хвилею.

Я відчула це фізично.

Наче повітря між нами нагрілося.

І мене це розлютило.

— Я приніс сніданок, — сказав він.

Спокійно. Ніби він щодня до мене зі сніданком ходив. 

Мій живіт знову зрадницьки стиснувся.

— Я не просила, — сказала я, голос ще був хрипкий від сну й ночі без їжі.

— Я знаю, — він усміхнувся.

Звісно, знає. Він усе знає. Він бачить мене наскрізь, він бачить набагато більше, ніж я хочу.

Він поставив піднос повільно. Без різких рухів. 

— Але правила залишаються.

І я відчула, як у грудях щось знову стискається — цього разу від злості.

Звичайно. Навіть їжа тут умова. Навіть турбота — це  контроль.

Я дивилась на їжу, і в мене паморочилося в голові. Запах був нестерпно прекрасним, і від того майже болісним. Організм уже вирішив за мене. Гордість ще ні.

Він зробив крок ближче.

І я відчула його тепло на шкірі.

Не дотик — гірше. Повітря, яке стало іншим. Його запах — чистий, після душу, змішаний із чимось його власним, живим, чоловічим — накрив мене хвилею.

І я зненавиділа це.

Чому він так на мене діє? Чому тіло реагує, ніби хоче цього? Це небезпечно. Це клітка. Це ворог. Я не маю так реагувати… 

Серце почало битися швидше. Дихання збилося. Я відчула, як шкіра на руках і шиї стала надто чутливою — ніби він уже торкнувся, хоча між нами ще був простір.

— Ти голодна, — сказав він тихо.

Я підняла на нього погляд і мало не задихнулась від близькості.

Відійди. Відійди від мене. Я не хочу це відчувати. Серце тріпотіло в грудях, як ніколи в житті.

— Це не має значення, — прошепотіла я, не впізнавши свій гоолос. 

— Має, — відповів він. — Ти хочеш їсти, то поїж.

Я хотіла відповісти різко. Жорстко. Хотіла поранити.

Але думки плутались.

Бо він стояв занадто близько. Бо від нього йшло тепло. Бо мій організм, зрадник, реагував на це так, ніби ця його близкість… потрібна мені, як повітря.

І від цього ставало майже страшно.

— Ритуали, — нагадав він тихо. — Ти готова дозволити дотик і відповісти на питання?

Серце гупало так сильно, що я чула його у вухах.

Скажи “ні”. Скажи, що не готова. Просто скажи.

Я дивилась на нього — і відчувала, як всередині все розривається. Злість, голод, гордість, образа… і це небезпечне тепло, яке повзло під шкірою, не питаючи дозволу.

Я не хочу, щоб ти мене торкався.
Я не хочу хотіти, щоб ти мене торкався.

Це було ірраціонально. Неправильно. Нечесно.

І саме тому так сильно заводило мене.

Я ковтнула повітря, відчуваючи, що втрачаю контоль не фізично а всередині себе.

— Я… Я не зроблю це, — прошепотіла я жалібно. 

Голос тремтів. І я ненавиділа, що він це чує.

Він ледь схилив голову на бік, ніби чекав іншої відповіді. Ніби поблажливо давав мені шанс передумати.

І від цього стало ще гірше.

Бо він не ламав мене силою.

Він чекав, поки я зламаюся сама.

І моє тіло, здається, було вже на півкроку попереду моєї гордості.

— Впевнена, дівчинко? — прошепотів, підійшовши майже впритул.

***

гортай далі, там продовження ------------>