5 Усвідомлення

У мене всередині все обірвалося.

Звідки він знає, що я не сплю? Він що, чув? Бачив? Чи просто здогадався?

Я стояла посеред кімнати, босоніж, у темряві, і відчувала себе спійманою на чомусь ганебному, хоча не зробила нічого… неправильного. Просто вийшла на балкон. Просто подихати.

Просто стояла. Просто дивилась. Просто… дивилась занадто довго.

Я зціпила зуби й різко пішла до дверей. Відчинила.

Він стояв у коридорі, у тій самій темній спортивній кофті, яку накинув після тренування. Волосся було ще трохи вологе. Обличчя було спокійне. Занадто спокійне.

— За підглядання без дозволу, — сказав він тихо, — зазвичай буває покарання.

Серце вдарилося в грудях так сильно, що в мене аж потемніло в очах.

От чорт. От чорт. Не показуй. Не показуй, що це тебе лякає.

— Я не підглядала, — випалила я. Занадто швидко. Занадто різко. — Я вийшла на балкон. Це і мій балкон теж.

Скажи ще щось. Нападай. Не дай йому зупинитись.

Він нахилив голову трохи набік, ніби уважніше розглядав мене. Не осудливо. Не злісно.

Зацікавлено.

І це збивало з пантелику.

— Ти могла піти, — сказав він спокійно.

Не докір.
Не зауваження.
Факт.

Мене це вдарило сильніше, ніж звинувачення.

Так. Могла.  Але я не пішла.

— Я не зобов’язана тікати з власного балкону, — огризнулась я. — І якщо ти вирішив зняти футболку з відчиненими дверима — це твоє рішення.

Твоє. Не моє. Не моя провина.

— Моє, — погодився він тихо.

І зробив крок ближче.

Я відчула це ще до того, як усвідомила — повітря змінилося. Стало густішим. Гарячішим. Його присутність притиснула до шкіри, до грудей, до думок.

Зроби крок назад. Зараз. Просто відступи.

Я не відступила.

— І ти дивилась на мене, — сказав він.

Не питаючи.

Знаючи.

У мене всередині все скрутилося вузлом. Серце калатало скажено. Я дійсно дивилася. Я вирячалась на його красиве чоловіче тіло… 

Ні. Не кажи цього. Не вимовляй це вголос.

— Це був випадковий погляд, — кинула я, хоча навіть мені самій це звучало жалюгідно. — Я не…

Брешеш. І ти це знаєш. І він це знає.

— Ти не відвела очей, — додав він.

І тут мене накрила злість. Гостра. Сліпа. На нього. На себе. На власне тіло.

— А ти не закрив двері, — прошепотіла я. — Значить, тобі було байдуже.

Я хотіла, щоб він підтвердив це. Щоб сказав, що йому все одно. Що це нічого не значить.

Він же заперечив.

— Мені не було байдуже, — сказав він.

І мене ніби обпалило зсередини.

Ні. Ні. Цього не мало статися. Ти не мав цього визнавати.

Він стояв так близько, що я відчувала тепло його шкіри. Його подих ковзнув біля щоки, і мене накрило хвилею — не страху. Чогось іншого. Небезпечного. Неправильного.

Зупинись. Це не симпатія. Це адреналін. Це взагалі… голод!

— Тобі сподобалось дивитись на мене, — сказав він тихо.

Не як звинувачення.
Як твердження.

У мене перехопило подих. Я відчула, як горять щоки, як пульс б’ється десь у скронях, у горлі, між ребрами.

Скажи “ні”. Просто скажи. Навіть якщо це брехня.

— Це нічого не означає, — прошепотіла я. — Я… я просто стояла.

Ти дивилась. І тобі було важко відвести погляд.

— Я знаю, — сказав він.

І від цих двох слів у мене підкосилися ноги.

Бо він не тиснув.
Не грав.
Не заганяв у кут.

Він просто бачив мене наскрізь.

Я відчула злість, що межувала з панікою.

— Я тебе ненавиджу, — сказала я раптово, сама не очікуючи цього від себе.

Слова вирвались: щирі і справжні.

Скажи це. Хай знає.

Його губи ледь сіпнулися.

— Знаю, — відповів він.

І це було ще гірше.

Бо я зрозуміла:
йому подобається не те, що я дивилась.

Йому подобається, що я не можу з цим боротися.

Я відступила на пів кроку, впершись спиною в двері, серце калатало, живіт знову нагадував про голод, а тіло зрадницьки пам’ятало його близькість.