4. Підглядання

Голод виявився підлішим, ніж я думала.

Спочатку це була просто порожнеча в шлунку: терпима, майже приємна. Мені навіть здалося, що я виграла. Не їм. Не здаюсь. Хоч у цьому не підкоряюсь.

Але з часом живіт почав стискатися хвилями. Не різко, але нав’язливо. Наче хтось повільно закручував усередині тугий вузол. Я переверталася з боку на бік, намагаючись не слухати це бурчання, не реагувати, не думати про кухню в правому крилі.

Ні. Я не піду туди. Не зараз. Не так.

Я заплющила очі, але сон не приходив. У темряві думки ставали голоснішими. Кожен звук у будинку — кроки, тріск дерева, далеке клацання — змушував мене напружуватись.

Він десь тут. За стіною. Поруч.

Ця думка дратувала мене ще більше, ніж голод.

Живіт знову буркнув.

— Заткнись, — прошепотіла я собі під ніс, злісно, ніби тіло було окремою істотою, яка мене зраджує.

Даремно.

Я сіла на ліжку, потім підвелася. Стояти було легше, ніж лежати. У кімнаті стало задушливо. Повітря ніби тиснуло на груди.

Я підійшла до балконних дверей і тихо відчинила їх.

Нічне повітря було холодним, різким. Воно вдарило в легені й змусило вдихнути глибше. Я сперлася на перила, закрила очі на секунду.

Просто постій. Подихай. Не думай.

Світло я помітила не одразу.

Воно падало з боку сусідньої кімнати — теплe, жовтувате. Я повільно повернула голову, і тільки тоді зрозуміла: балкон був спільний.

Між нашими кімнатами не було перегородки.

Я хотіла одразу відійти. Справді хотіла. Але замість цього застигла.

Він був там.

У своїй кімнаті, з відчиненими дверима на балкон. Спершу я побачила лише рух — тіні, напругу м’язів. Потім він різко потягнув футболку через голову й відкинув її вбік.

У мене перехопило подих.

Ні. Не дивись. Не дивись.

Але я дивилась.

Він тренувався. Повільно, зосереджено. Без музики, без метушні. Тіло рухалося чітко, впевнено, ніби кожен рух був давно відпрацьований. М’язи напружувалися і розслаблялися під світлом лампи, шкіра блищала від поту.

Я відчула, як у мене стискається живіт — і цього разу не від голоду.

Мене це розлютило.

Серйозно? Оце зараз? Після всього?

Я зціпила зуби, злякалася власної реакції. Серце почало калатати ще швидше. 

Я його ненавиджу. Я маю його ненавидіти.

Я відвела погляд… і тут же повернула його назад, ніби очі жили окремо від мене. Він не дивився в мій бік. Він був зосереджений на собі, на тілі, на диханні.

І це чомусь робило все ще гіршим.

Бо він не намагався справити враження. Не демонстрував. Просто був. Сильний. Спокійний і… Владний. 

Ні. Мене не тягне до цього дабндита. Це просто адреналін. І просто голод зводить з розуму.

Але тіло не слухало.

Я відчула жар під шкірою й ненависть до себе накрила з головою. Хотілося вдарити — його чи себе, байдуже. Хотілося втекти назад у кімнату і закрити двері.

Я різко відступила, майже грюкнувши балконними дверима, але вчасно стрималася.

Ні, я не видам себе, не подарую йому такого задоволення. 

Я притислася спиною до холодної стіни, серце калатало, живіт знову нагадував про себе.

І я зрозуміла з огидною чіткістю:
це буде важче, ніж я думала.

Не через правила.
Не через голод.

А через те, що ненависть і потяг, виявляється, можуть існувати одночасно — і це лякає більше за будь-яку клітку.

Раптом кімнаті пролунав тихий, але чіткий стукіт.

Серце підскочило кудись в горло.

Він. Звісно, він. Чорт.

Я озирнулася на ліжко.
Треба прикинутись сплячою.

Стук повторився.

— Я знаю, що ти не спиш, — його голос прозвучав спокійно, прямо крізь двері…

***
Привіт, ось і чергова глава. Буду дуже вдячна за сердечко книзі та коментар, це надихає.Також не забудьте додати книгу до бібліотеки, щоб не пропустити оновлення, вони будуть щодня о 22.00
Якщо ви ще не зареєструвалися на букнет, зробіть це зараз, це безплатно і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки і не загубити її)