2. Погоня

Машина виїхала на трасу швидко і тихо. За вікнами миготіли ліхтарі, і я тільки зараз зрозуміла….

Я не в церкві. Не біля вівтаря. Не поруч із ним.

Повітря різко влетіло в легені, ніби я щойно виринула з-під води. Мене не ведуть під руку. Не ставлять поруч із чоловіком, якого я боюся. 

Я втекла.

Ця думка обпекла солодким полегшенням… і тут же накрила інша.

Я втекла від одного небезпечного чоловіка до іншого.

— Куди ви мене везете? — спитала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

— Подалі, — коротко відповів він.

— Це не відповідь.

— Інші відповіді тобі не сподобаються.

Я відвернулась до вікна. Серце ще не заспокоїлось. Усередині все тремтіло… від втечі, від вибору, від того, що я більше не під контролем батька… але й не під своїм.

Раптом він трохи нахилився вперед.

— Швидкість зменш, — сказав водію.

У мене все стиснулося.

— Що таке? — я одразу напружилась.

Він не відповів. Дивився в дзеркало заднього виду.

Я теж обернулась.

Позаду нас їхала ще одна машина. Чорна. Без дальнього світла. Вона трималась на відстані, але не відставала.

Полегшення зникло миттєво.

— Це…? — голос мій зірвався.

— Можливо, за тобою, — спокійно сказав він.

— За мною?!

Мені раптом стало холодно. 

— Ти сьогодні дуже популярна.

Він дістав телефон, швидко щось написав.

Машина позаду раптом прискорилась.

У грудях стало порожньо, ніби звідти викачали повітря.

— Вони наближаються, — сказав водій.

Я втиснулась у сидіння, пальці самі вчепилися в край сукні.

— Це люди мого батька? — прошепотіла я.

Чомусь мені хотілося, щоб це були саме вони. Це означало б, що все ще зрозуміло. Передбачувано. Звично.

— Ні, — сказав він.

І вперше в його голосі з’явилось щось холодніше за спокій.

Я повільно повернула до нього голову.

— Тоді хто?..

— Ті, хто теж хотів тебе сьогодні забрати.

У мене всередині все обірвалося.

— Що?..

— Твій батько пообіцяв тебе не тільки мені і твоєму нареченому.

Машина різко звернула з траси на темну дорогу. Тіло кинуло вбік, і я схопилась за сидіння.

Не тільки йому.

Позаду засвистіли шини.

— Пристебнись, — сказав він.

— Я вже…

— Щільніше.

Я тремтячими руками смикнула ремінь. Пальці не слухались.

Позаду спалахнули фари. Світло залило салон, і мені здалося, що нас уже бачать, уже цілиться хтось, уже пізно.

— Тримайся, — сказав водій.

Машина рвонула вперед.

Постріл змусив мене здригнутися, але я навіть не встигла злякатися — він уже тягнув мене до себе.

— Вниз, — коротко.

Я не встигла нічого зрозуміти. Тільки різкий рух — і моя голова опинилась у нього на колінах. Занадто близько. Настільки, що я на секунду просто перестала дихати.

— Не рухайся, — сказав він.

Його рука лягла мені на потилицю, притискаючи вниз. Не грубо, впевнено. Я відчула тепло його тіла, напружені м’язи під тканиною, і від цього в грудях щось стиснулося ще сильніше, ніж від пострілів.

Я лежала, не знаючи, куди подіти очі, руки, думки. Подих збився. Серце билося так швидко, що здавалося, воно ось-ось вискочить. Я ніколи не була так близько до чоловіка. Тут… 

Ще один удар по машині.

Я здригнулась і мимоволі притиснулась до нього сильніше.

Він не сказав нічого. Просто трохи сильніше притримав мене, ніби даючи зрозуміти, що він тут.

Від нього пахло чимось різким і теплим водночас. Не парфумами. Чоловіком. І від цього мені стало ще важче дихати, ніби повітря раптом стало густішим.
***
Привіт, ось і чергова глава. Буду дуже вдячна за сердечко книзі та коментар, це надихає.Також не забудьте додати книгу до бібліотеки, щоб не пропустити оновлення, вони будуть щодня о 22.00
Якщо ви ще не зареєструвалися на букнет, зробіть це зараз, це безплатно і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки і не загубити її)