1. Приймай рішення, пташечко, в якій клітці ти зустрінеш цей вечір?

У кімнатці було душно. Пахло лаком і пудрою, а в мене від цього нудило. Я сиділа перед дзеркалом і дивилась, як з мого обличчя роблять “цукерку” для монстра. Пензлик торкався щоки, підборіддя, знову щоки — і мені хотілося смикнутися, втекти, зірвати цю сукню, рознести все.

Але я сиділа. Бо мене так виховали: мовчи, коли треба. Усміхайся, коли скажуть. Не псувати батькові плани.

— Не моргайте, пані, — сказала візажистка.

Я застигла. Очі пекли. В голові гуділо одне: я ненавиджу це життя. 

Мачуха стояла позаду, дивилась через моє плече, ніби я товар на вітрині.

— Фату нижче, — сказала вона перукарці. — І щоб все було рівно.

Я вдихнула, намагаючись не показати, як мене трусить.

— Я не вийду за нього, — сказала.

Мачуха навіть не зреагувала одразу. Ніби не почула, або не вважала це вартим уваги.

— Алю, зараз не до істерик, — сказала вона.

— А коли до істерик? — я повернула голову, і візажистка стисла моє підборіддя.

— Дивіться прямо, міс, — шепнула вона.

Я дивилась прямо, але всередині мене вже рвало на шматки.

— Ти знаєш, що про нього кажуть? — вирвалось у мене. — Про мого нареченого?

В кімнаті стало тихіше. Навіть шпильки перестали клацати.

Мачуха підійшла ближче. Я відчула її парфум, важкий і солодкий.

— Чутки, — сказала вона. — Про всіх є чутки.

— Це не чутки! — я не стрималась, мій голос став вищим. — Кажуть, він знущається з жінок. 

Мені стало соромно від власних слів, ніби я сама накликаю на себе це. Але я мусила сказати. Бо якщо мовчати, мене просто віддадуть.

Мачуха подивилась на мене через дзеркало. Спокійно.

— Про твого батька теж говорили страшне, — сказала вона. — І нічого. Я з ним щаслива. 

— Просто ти робиш все, що він скаже, у тебе немає власної думки.

— Доля жінки — коритися, — сказала вона сухо. — Якщо хочеш жити добре. Без скандалів. Без наслідків.

Мої кулаки самі собою стислись.

Коритися. Це точно не про мене. Мені потрібна свобода і тільки вона, я нікому не буду коритися.

Тим паче якомусь жорстокому чоловікові.

— А якщо він справді такий? — прошепотіла я. — Якщо він…

— Тоді будеш мудрою, — перебила вона. — І не провокуватимеш. Ти думаєш, я не розумію? Я все розумію. Просто в тебе немає вибору.

Це прозвучало так буденно, що мені стало страшно по-справжньому.

У двері постукали. Коротко, різко.

— Час, — сказав чоловічий голос. — Її треба вести. Її батько вже чекає.

У мене в грудях щось провалилось.

Мачуха нахилилась до мене і поправила фату.

— Усміхайся, — тихо сказала вона. — І пам’ятай: якщо зганьбиш батька — він тебе не пробачить.

Я підвелась на ватних ногах.

І в дзеркалі мені усміхалась наречена.

А я думала тільки одне: як би втекти. Хоч куди. Лише не йти туди…

***

Охоронець ішов попереду, не озираючись, ніби точно знав, куди мене вести. Я спочатку йшла автоматично — так, як і треба нареченій: рівно, обережно, не збиваючи сукні. Але потім зрозуміла, що ми йдемо не туди.

Не туди, де музика й гості. Не туди, де зал і батько.

Коридор ставав тихішим і вужчим. Людей навколо не було.

— Це службовий вихід, — сказала я, більше собі, ніж йому, коли ми зупинились перед дверима на вихід.

— Так.

Я прискорила крок і майже наздогнала його.

— Стривайте. Ви не з охорони? — голос сам став тоншим. — Ви… хто ви?

Він зупинився біля дверей. Повернувся до мене повністю.

Він був… занадто красивий для охоронця. Не “гарненький”, не “приємний” — саме красивий, небезпечно красивий. Високий, широкоплечий, у темній формі, яка сиділа на ньому так, ніби під нього шили. Лінія щелепи була різка, губи рівні, без усмішки. Очі темні й спокійні, такі, що в них не прочитаєш нічого, навіть якщо дуже старатися. І він дивився прямо на мене, не кліпаючи, не відводячи погляд. Ніби я не чужа наречена, не донька, не “чужа”, а щось, що він уже вирішив забрати.

— Я не твій охоронець, — сказав він. — Я той, хто забере тебе.

Мене ніби вдарило цими словами.

— Що?.. — я зробила крок назад. — Ні. Ні, ви помилились. Ви не можете…

Він натиснув на ручку. Двері відчинилися.

Свіже повітря вдарило в обличчя. Звідти, ззовні, не було музики. Не було гостей. Лише тиша. І приглушені голоси десь далеко.

— Іди, — сказав він.

— Ні! — я різко вперлася руками в дверний отвір. — Я не піду. Я… я маю бути там. Мене зараз шукають.