Ностальгія

  Ніч минула непомітно для Влади. Їй здавалося, що вона так і не змогла заснути. У голові безперервно крутилися думки: про її призначення, про вибір, зроблений за неї Мусгравітом. Думка про те, що аналіз ДНК може безпомилково визначити покликання людини в Новому світі, завжди тривожила дівчину, але цієї ночі не відпускала ні на мить. Невдалі спроби діяти за планом лише посилювали гнів і породжували повну відсутність бажання підкорятися штучно створеним правилам.

 — Ваш день під назвою «НОСТАЛЬГІЯ» розпочато. Ідеалізуючи минуле, ви спотворюєте реальність. Ваша мета — навчитися об’єктивно оцінювати пережиті емоції. Розвинути здатність переосмислювати своє становище, не піддаючись впливу приємних спогадів. Важливо фокусуватися на теперішньому — в будь-який час і де б ви не перебували.

 Дівчина мовчки вслухалася в кожне слово. Сьогодні вона була спокійною, як ніколи. І навіть завдання здавалося зрозумілим. Хоча так було майже завжди — до першої спроби його виконати.

 — Ностальгія… — з легкою іронією прошепотіла вона. — Все просто.

 Але в її голосі вже не було віри. Влада перевела погляд на браслет, який із першого дня не покидав її лівого зап’ястя. У ньому був вмонтований масивний камінь прозоро-графітового відтінку. Він мав спалахувати яскравим, мерехтливо-рожевим світлом, коли власник виконує поставлене перед ним завдання. 

 Минув уже місяць навчання, а браслет Влади жодного разу не змінив свого кольору. Саме це змушувало її нервувати найбільше.

 Рішення здати ДНК повторно здавалося єдиним виходом. Здатися, покинути навчання, втратити шанс потрапити до Нового світу — цього вона не могла допустити. Поки в неї є можливість залишатися тут, вона використає кожен шанс. Кожну можливість.

 — Одного дня я пройду крізь Золоту браму до Нового світу, — тихо, але впевнено сказала вона, дивлячись у своє відображення в дзеркалі.

І цього разу вона повірила собі.

Біля будівлі, де в комфортних умовах проживали учні, обрані бути провідниками, вже давно чекав автобус.  Струнка білявка, високого зросту, в зручному чорному одязі — такому, який носили всі провідники, — стояла поруч, очікуючи на свою групу.

 Це була Анна. 

 Вона поступово, але впевнено проходила навчання і вже завершувала фінальні іспити. Наполеглива в роботі, вчилася на власних помилках і щоразу налаштовувала себе на результат. Попереду на неї чекала Золота Брама — межа, яку вона так прагнула перетнути, щоб нарешті проявити свої здібності в Новому Світі.

 Найчастіше Анна була куратором групи початківців, до яких належала й Влада. Вона знала всіх поіменно і намагалася передати кожному максимум свого досвіду, щоб учням було легше справлятися зі складними завданнями. Вона не ділила їх на кращих і гірших. Але інколи навіть їй було важко стримати емоції.

 — Владо, невже ти сьогодні виходиш через парадні двері? — з ледь прихованим сарказмом сказала Анна. — Вікна, здається, ще не замурували. Ти можеш вразити мене ще більше, якщо поїдеш нашим автобусом.

 — Напевно, моя місія сьогодні — вражати, — легко підхопила Влада. — Тому я поїду автобусом. Куди б він нас не завіз. 

 У її голосі прозвучав ледь помітний пафос — швидше як захист, ніж упевненість.

 Зазвичай Влада ставилася до кураторів із повагою. Але постійні невдачі робили її різкішою. Іноді слова виривалися раніше, ніж вона встигала їх обдумати — як спосіб відштовхнути тих, хто був зайвим.

 — Сподіваюся, ти знайдеш собі зручне місце, — кинула Анна навздогін. Влада вже шукала очима місце біля вікна — десь у кінці автобуса.

 На обличчі Анни промайнула ледь помітна усмішка — така, яку бачила тільки вона сама. Вона щиро раділа, що Влада не здалася. І, можливо, навіть більше за інших вірила в неї.

 — Невдахам — саме на задніх місцях! — вигукнув Ден, коли Влада проходила повз нього і його компанію, що традиційно зайняли найкращі місця спереду.

 Влада мовчки пройшла далі, не реагуючи. Хоча всередині щось стислося. А в думках одне питання. Чому навіть такі, як Ден і його друзі, справляються із завданнями… а вона — ні?

 Дівчина сіла біля вікна, втупивши погляд у скло, і з нетерпінням чекала, коли заведеться автобус — щоб звуками двигуна заглушив цей нестерпний регіт.

 — Біля тебе вільно? - Спокійний, рівний голос вирвав її з думок. 

 Лукас... Хлопець, який ніколи не вступав у конфлікти. Тихий, стриманий — але його дії завжди говорили голосніше за слова. Лукаса поважали всі. Навіть ті, хто щойно сміявся.

 — Це місця для лузерів, — автоматично відповіла Влада, навіть не подумавши. — Не думаю, що тобі це на користь.

 Вона сама здивувалася своїм словам.

 — А я думаю, це найкраще місце в автобусі, — спокійно відповів Лукас, сідаючи поруч. — Адже, милуючись видом із вікна, - його голос став трохи м’якшим, — ми ще й маємо можливість спостерігати за абсолютно неповторною виставою в передній частині цього дивовижного театру на колесах.

 Він ледь кивнув у бік Дена і Макса, які знову сперечалися — голосно, емоційно і абсолютно беззмістовно.

Влада перевела погляд на них, потім — на Лукаса. І вперше за цей ранок щиро, легко посміхнулася.