Там де спокій

На даху високої покинутої будівлі можна було легко розгледіти все місто. Це дивним чином заспокоювало Владу, тому вона часто ховалася тут разом із подругою — подалі від правил, які їм диктував Мусгравіт. Тут можна було бути собою. Без докорів. Без нав’язаного «треба». Без ролей, у які її намагалися вписати.

Можливість охопити поглядом усе місто давала ілюзію контролю. Ніби, коли бачиш усе — розумієш більше. Рух транспорту і людей створював відчуття життя, а нерухомість будівель нагадувала: хоч щось у цьому світі залишається стабільним.

І це заспокоювало.

 Але водночас вона все глибше занурювалася у власні думки.Розглядаючи кожну нову споруду, Влада ніби вдивлялася у власну уяву — місце, де народжувалися запитання… і майже ніколи не знаходилися відповіді.

 «Для чого ця програма? Що за дурниці із ЗРАДОЮ? Чому я повинна це розуміти? Як я маю діяти… і навіщо це мені взагалі? Навіщо все ускладнювати, якщо це може ніколи не знадобитися? А якщо знадобиться?.. То чому я не маю права зробити так, як відчуваю? Так, як бачу я… а не так, як бачить це Мусгравіт?» 

 Саме ці думки супроводжували дівчину, коли вона дивилася на маленьку сіру будівлю десь у далині. І здавалося: якби всі ці думки перенести в ту будівлю — вона б не витримала. Вона б вибухнула від емоцій Влади.

Процес вибуху думок перервала Лія, яка поспішала до подруги після свого робочого дня.

 — Ти тут просиділа цілий день? — здивовано запитала вона, обіймаючи Владу з теплом і легким жалем.

 Дівчата давно дружили й добре розуміли потреби та бажання одна одної. Майже щодня вони зустрічалися на своєму таємному місці — там, де ніхто їх не турбував, де можна було бути відвертими, говорити про наболіле, ділитися таємницями і мріяти.А мрії про майбутнє, про життя після Мусгравіта — це були особливі мрії.

 Ніхто не знав, що чекає за межами навчального центру, але всі вірили: там існує ідеальний світ. І ця можливість ідеалізувати майбутнє не мала меж. Кожен створював у своїй уяві власну версію всесвіту, яка чекала на нього після виснажливого навчання. Можливо, саме це й було головною мотивацією — якнайшвидше завершити підготовку і нарешті проявити себе в Новому світі.

 — Я сьогодні не змогла зосередитися на завданні, — тихо сказала Влада, опустивши очі. — Та й сама назва вже дратує… «ЗРАДА». Мій день почався зі зради. Уявляєш? Як це взагалі можна сприймати?

 Вона підняла погляд на подругу, ніби шукала відповідь. Але у відповідь побачила лише співчуття.

 — Звісно, ти не знаєш… Я теж не знаю, — додала вона після паузи. — Тоді чому саме я? Чому мене обрали в провідники? Як я можу когось вести, якщо сама не знаю куди і як іти?

 Влада знову занурилася в себе, гублячись у запитаннях, що не давали спокою. Її погляд ковзнув по місту — улюбленому пейзажу, який вона могла розглядати годинами.

 Особливо її приваблювали високі скляні будівлі. Вона уявляла себе там — за панорамними вікнами, з яких відкривається інший, ширший світ. Саме тому вона не любила замкнуті простори, маленькі вікна і перші поверхи. Там не було відчуття простору, не було можливості бачити більше. А бачити — для неї було так само важливо, як дихати.

 — Я так розумію, що обід тобі сьогодні не дали, — сказала Лія, дістаючи з рюкзака ланч-бокс. — Тому я принесла свій.

 Вона простягнула його подрузі. Таке траплялося часто. Лія знала: через невдачі із завданнями Влада нерідко залишалася голодною. Мусгравіт використовував голод як покарання, змушуючи учнів будь-якою ціною досягати результату.

 Дівчата без страху сіли на краю будівлі, звісивши ноги вниз. Влада відкрила бокс, вдячно глянула на Лію і почала жадібно їсти. Лія лише усміхнулася і мовчки спостерігала за нею. Їй було добре поруч із Владою. І не лише тому, що вони подруги. Вона захоплювалася нею. Попри труднощі, Влада залишалася сильною, впевненою, рішучою, живою. І десь глибоко в собі Лія приховувала бажання бути такою ж. Вона нікому в цьому не зізнавалася. Але щоразу, коли була поруч, їй здавалося: частинка цієї сили передається і їй.

— Ти мене врятувала від голодної смерті, — з вдячною усмішкою промовила Влада до подруги. — Тепер з новими силами можна братися за нові завдання.

 Останні слова прозвучали вже менш упевнено. Вона розуміла: завтра настане новий день, і їй знову доведеться працювати з новими завданнями. Але вибуховий характер і нестабільний настрій руйнували все ще на самому початку.

 Сонце повільно опускалося за брамою міста — тією самою, за яку всі мріяли потрапити після успішного завершення навчання. Масивні золоті ворота символізували найвищий рівень досягнень. Це був вхід у новий, кращий світ, до якого прагнув кожен.

 З протилежного боку міста знаходився вхід до Мусгравіта. А для тих, хто не проходив навчання, він ставав виходом. Проте повернення назад вважалося принизливим, тому ніхто навіть не допускав цієї думки.

  — У тебе цікаві завдання, — невпевнено сказала Лія. — У нас усе чітко: пересадити, підживити, полити. Вивчаєш лише, що, скільки і коли робити з певною рослиною — і все. А тобі потрібно проявляти власні здібності. Це ж має бути цікаво.

 — Краще б я садила рослини і не була голодна, — різко відповіла Влада. Вона кинула погляд у далечінь, намагаючись розгледіти, що там — за брамою. Але місто, ніби острів, лежало посеред густого лісу, який приховував усе, що було далі.

 Лія почала розповідати про свій день. Вона швидко досягала успіху у своїх завданнях: чітко розуміла, що від неї потрібно і безпомилково це виконувала.

 — Скільки іспитів ти вже склала? — запитала Влада, переводячи погляд із заходу сонця на подругу.

 — Чотири. Усі успішно, — відповіла Лія і з жалем подивилася на Владу. Вона хотіла якось підтримати подругу, але не знала як. Та й Влада ніколи не показувала слабкості. На її обличчі не було жодного натяку на втому чи розпач. На мить вона замислилася, ніби витягуючи з глибини своїх думок ідею — єдину, правильну. Раптом усміхнулася, схопила Лію за руки й швидко випалила нову ідею.