Глава 3: Перша кров

Наші погляди зустрілися на частку секунди — його здивування, мій страх, обопільне розуміння того, що наступна мить визначить, хто житиме, а хто помре.

Він потягнувся до пістолета на столі. Я вистрілив.

Глушник приглушив звук до тихого «пфф», але віддача була реальною, болючою, відкинула мої руки вгору. Куля влучила йому в плече, а не в центр маси, як я цілився. Він закричав — короткий, придушений крик — і впав зі стільця.

Я вистрілив ще раз. Цього разу влучив у груди. Він перестав кричати.

Стояв нерухомо, тримаючи зброю, що тремтіла в моїх руках. Дивився на тіло — на чоловіка, якого щойно вбив. Перша людина, яку я вбив навмисно, не в самозахисті випадково, а цілеспрямовано, з планом, з наміром.

Його очі були відкриті, дивилися в порожнечу. Кров розтікалася по підлозі, темна на світлому ламінаті. Запах — залізний, гіркий, нудотний.

Я відчув, як шлунок скрутило. Повернувся, блював у кут кімнати, спорожнюючи все, що було всередині. Тіло тремтіло, руки не слухалися.

Але часу співчувати собі не було.

Витер рота, повернувся до тіла. Обшукав кишені — телефон, гаманець з кількома кредитними картками на підставне ім'я (Жан-П'єр Дюбуа), п'ятсот євро готівкою, запасна обойма. Забрав телефон і гроші, залишив решту.

Подивився навколо кімнати. Камера все ще була направлена на мій будинок, записувала чи робила фотографії. Забрав карту пам'яті, розбив камеру об підлогу. Ноутбук — перевірив швидко. Файли з інформацією про мене, фотографії Юлі та Діани, карти району, розклад моїх виходів. Витягнув жорсткий диск, засунув у кишеню.

Потім подивився на стіл ще раз і побачив те, чого не помітив раніше. Листок паперу з нотатками. Почерк дрібний, акуратний:

*"Мішень — низька обережність останні 3 дні. Виходить щодня о 8:30 до пекарні. Дружина з дитиною — парк о 14:00. Сестра — бібліотека, вівторок і четвер. Найкраща можливість — вранці, маршрут до пекарні, вузька алея між будинками. Координація з К. — завтра, 9:00."*

К. — Кравчук. Вони планували атакувати завтра вранці. Якби я не прийшов сьогодні...

Сфотографував листок телефоном, потім підпалив його запальничкою, що лежала на столі. Дивився, як папір згорає, перетворюючись на попіл.

Час йти. Кожна додаткова хвилина тут збільшувала ризик, що хтось почує, прийде, виявить.

Вийшов з квартири, закрив двері за собою. Спускався сходами швидше, ніж піднімався, вже не так обережно. Серце все ще калатало, але по-іншому тепер — не від страху, а від адреналіну, від розуміння того, що вижив, що переміг.

Вийшов на вулицю. Холодне повітря вдарило в обличчя, освіжаюче після духоти кімнаті зі смертю. Озирнувся — вулиця все ще порожня, фургон на місці, жодного руху всередині.

Дійшов до свого будинку, піднявся тихо. Відчинив двері — Юля не спала, сиділа у вітальні, тримаючи Анну на руках.

— Де ти був? — прошепотіла вона, дивлячись на мене з жахом. — Боже, ти весь блідий. Що сталося?

Я не міг говорити. Просто підійшов, обійняв їх обох, притиснув до себе. Тремтів всім тілом, не від холоду, а від того, що щойно пережив.

— Яніславе, ти мене лякаєш. Кажи, що сталося.

— Я вбив людину, — сказав я тихо, голос ледве чутний. — Одного з них. Того, що стежив з вікна навпроти.

Юля задихалася. Відсторонилася, дивилася на мене, наче бачила вперше.

— Ти... ти вбив?

— Мусив. Вони планували атакувати завтра. Мене, можливо тебе, Діану. Не було вибору.

— Завжди є вибір, Яніславе. Завжди.

— Не цього разу. Цього разу вибір був між убити або бути вбитим. Між захистити родину або дозволити їм знищити нас. Я зробив те, що мусив.

Вона плакала мовчки, тримаючи Анну, що почала пліскати в долоні, не розуміючи дорослої драми навколо.

— Хто ти тепер? — прошепотіла Юля. — Ким ти став?

— Тим, ким мушу бути. Щоб вижити. Щоб захистити вас.

Я пішов до ванної, роздягнувся, став під душ. Вода була гарячою, майже обпікаючою, але я не міг відчути достатньо тепла. Холод йшов зсередини, з того місця, де колись була невинність, де тепер була порожнеча.

Дивився, як вода змиває пітливість, страх, сліди того, що зробив. Але знав, що деякі речі не змиються ніколи. Деякі плями залишаються назавжди.

Коли вийшов, Юля вже поклала Анну в колиску, сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками.

— Що тепер? — запитала вона, не дивлячись на мене.

— Тепер чекаємо їхньої реакції. Вони знайдуть тіло, зрозуміють, що хтось знає про них. Злякаються, стануть обережнішими. Або більш агресивними. Але в будь-якому разі їхній план порушений.

— А ти? Що з тобою? Як ти живеш з тим, що зробив?

Я сів поруч, взяв її руку.

— Не знаю. Чесно не знаю. Зараз відчуваю порожнечу, огиду до себе, бажання повернути час назад. Але якби повернув — зробив би те саме. Бо альтернатива гірша.

Ми сиділи в тиші до світанку. Юля нарешті заснула, виснажена емоційно. Я не спав, дивився у вікно, чекаючи, коли хтось виявить тіло, коли почнеться хаос.

О восьмій ранку побачив поліцейські автомобілі — три машини з увімкненими маячками, але без сирен. Вони зупинилися біля будинку навпроти. Офіцери увійшли всередину.

Через півгодини винесли тіло в чорному мішку. Сусіди зібралися навколо, обговорюючи, гадаючи. Поліція огородила будинок жовтою стрічкою, почала допитувати мешканців.

Мій телефон задзвонив — невідомий номер.

— Так? — відповів я обережно.

— Веніславський, — голос був глибоким, з легким східноєвропейським акцентом. — Це була помилка.

— Хто це?

— Кравчук. Дмитро Кравчук. Ти вбив мого партнера минулої ночі. Це була велика помилка.

Серце прискорилося, але я змусив себе говорити спокійно.

— Якщо це помилка полювати на когось, хто полює на тебе у відповідь, тоді так, я помилився. Але наскільки я розумію, ти теж помилився, думаючи, що я легка здобич.

Він засміявся — короткий, позбавлений гумору звук.

— Ти не розумієш, у що ввязався. Ми не аматори. Не випадкові кілери з вулиці. Ми професіонали з досвідом, підготовкою, ресурсами. Той, кого ти вбив, був найслабшим з нас. Решта — зовсім інший рівень.