Глава 2: Полювання

Я не сказав Юлі про Литвина одразу. Не міг. Як сказати дружині, що чоловік, який роками тримав її в психологічному полоні, який викрав її сестру, який зруйнував її життя — все ще живий? Як сказати, що той вибух на Криті, який мав стати його кінцем, був лише ще однією його маніпуляцією?

Замість цього я зателефонував Максиму о третій ночі.

— Литвин живий, — сказав я без передмови, коли він відповів сонним голосом.

Пауза. Потім:

— Що ти сказав?

— Роман Литвин. Він живий. Вибух на Криті був інсценуванням. Він переховується, ймовірно в Росії, і саме він керує трастом, який фінансує винагороду за мою голову.

Максим довго мовчав. Я чув, як він встає, йде кудись, де може говорити вільніше.

— Хакер впевнений?

— Абсолютно. Вона прослідкувала всі фінансові ланцюги, знайшла підставних осіб, підроблені документи, хабарі грецькій поліції. Литвин не просто живий — він все це організував. Вибух, підміну тіла, втечу. Все.

— Тоді ми маємо ще більшу проблему, ніж думали. Якщо він у Росії, ми не можемо його дістати. Екстрадиція неможлива, російська влада не видасть когось, хто має гроші та зв'язки. Він може керувати полюванням на тебе десятиліттями звідти.

— Знаю. Саме тому треба діяти тут, зараз. Вектор знайшла чотирьох найманців. Четверо професіоналів, що взяли контракт. Троє вже в Парижі.

— Імена?

— Підроблені, ймовірно. Але фотографії справжні. Надішлю тобі.

Я переслав файл. Чекав, поки Максим переглядає.

— Другий справа, — сказав він нарешті. — Дмитро Кравчук. Колишній спецназівець українського ГУР. Звільнився п'ять років тому за "невідповідність етичним стандартам" — що насправді означає, що він став занадто жорстоким навіть для спецназу. З тих пір працює найманцем. Підтверджених вбивств — щонайменше дванадцять, але реальна цифра, ймовірно, набагато вища.

— Ти його знаєш?

— Чув про нього. Наші шляхи могли перетнутися років десять тому, коли я ще працював у структурах. Небезпечна людина, Яніславе. Дуже небезпечна.

— Всі четверо небезпечні. Питання — як їх зупинити до того, як вони доберуться до мене.

— Поліція?

— І що їм сказати? Що якийсь хакер знайшов інформацію в даркнеті? Що я підозрюю, що ці чотири людини приїхали вбити мене, але не маю жодних доказів? Поки поліція щось зробить, я вже буду мертвий.

— Тоді що ти пропонуєш?

Я глибоко вдихнув, готуючись сказати те, що змінить мене назавжди.

— Пропоную, щоб я знайшов їх першим. Перш ніж вони знайдуть мене.

Тиша на іншому кінці лінії була красномовною.

— Ти розумієш, що це означає? — нарешті запитав Максим тихо. — Ти не кілер, Яніславе. Ти програміст, який навчився виживати. Це не те саме, що активно полювати на професійних вбивць.

— Знаю. Але у мене є те, чого немає в них.

— Що?

— Причина боротися, що сильніша за гроші. У мене є дружина, дитина, родина. Вони борються за винагороду. Я борюся за життя. Це робить мене небезпечнішим.

— Або мертвішим, якщо зробиш помилку.

— Тоді допоможи мені не зробити помилку. Ти колишній спецназівець. Ти знаєш, як вони думають, як діють. Навчи мене.

Максим знову замовк. Я знав, що він зважує варіанти, обдумує наслідки.

— Добре, — сказав він нарешті. — Але робимо це правильно. Не самогубна місія, а ретельне планування. Зустрінемося завтра вранці. Привезу все необхідне — зброю, обладнання, інформацію. А до того часу — не виходь з дому. Взагалі. Навіть до пекарні за рогом.

— Домовились.

Я повернувся до спальні, де Юля все ще спала, обнявши подушку. Анна посапувала у своїй колисці. Діана спала в сусідній кімнаті. Все виглядало мирним, нормальним, безпечним.

Але я знав правду. Ця безпека була ілюзією. Десь у цьому місті троє чоловіків готувалися вбити мене. А четвертий був на шляху.

Я не спав решту ночі. Сидів біля вікна, дивлячись на вулицю, стежачи за кожним автомобілем, кожною тінню. Тримав ніж поруч — жалюгідна зброя проти професіоналів з вогнепальною зброєю, але краще, ніж нічого.

О сьомій ранку подзвонив Максим.

— Я біля твого будинку. Чорний BMW, припаркований навпроти. Спускайся. Швидко і непомітно.

Я написав записку Юлі — "Повернуся скоро. Люблю. Я." — поцілував Анну в лоб, намагаючись не розбудити, і вийшов.

Максим чекав у машині, двигун працював. На задньому сидінні лежала спортивна сумка.

— Сідай, — сказав він. — Їдемо за місто. Місце, де можемо говорити і практикуватися без сторонніх очей.

Ми їхали мовчки. Париж поступово зникав позаду, заміщаючись передмістями, потім лісами, зрештою полями. Максим зупинився біля старої ферми, явно покинутої — обвалений дах, вибиті вікна, зарослий двір.

— Це безпечно? — запитав я, озираючись.

— Достатньо. Колись належало знайомому, який переїхав до Іспанії. Місце пустує вже років п'ять. Ніхто не потурбує нас тут.

Він витягнув сумку з машини, відніс у старий сарай. Розстебнув блискавку. Всередині я побачив зброю — два пістолети Glock 19, глушники, запасні обойми, ніж з фіксованим лезом, бронежилет, бінокль, рацію.

— Звідки все це? — я дивився на арсенал з сумішшю страху та захоплення.

— Не запитуй. Просто знай, що воно чисте, незареєстроване, неможливо прослідкувати. Якщо використаєш — потім викинеш, без жодних слідів.

Він взяв один з пістолетів, перевірив обойму, подав мені.

— Тримав зброю раніше?

— Тільки один раз. У Варшаві, коли забирав Діану. Не стріляв.

— Тоді настав час навчитися. Базовий хват — так, — він показав, як правильно тримати пістолет. — Дві руки, стійка трохи розведена, коліна злегка зігнуті. Прицілювання — не на мушку, а на ціль. Стріляєш у центр маси, не в голову. Центр маси — більша площа, менше шансів промахнутися.

Ми провели дві години, тренуючись. Він встановив імпровізовані мішені — старі картонні коробки — на відстані п'ятнадцять, десять, п'ять метрів. Я стріляв знову і знову, поки мої руки не почали тремтіти від віддачі, поки вуха не задзеленіли від звуку навіть з глушником.