ЧАСТИНА ДРУГА: ВІДЛУННЯ Глава 1: Тиха загроза

Париж, вісім місяців по тому

Листопадовий ранок був сирим і холодним. Я стояв біля вікна нашої квартири, дивлячись на вулицю, де перехожі поспішали під парасольками, а опале листя кружляло у вітрі. Анна спала в кімнаті поруч — їй було вже чотири місяці, і вона почала усміхатися, коли бачила знайомі обличчя.

Юля готувала сніданок на кухні, я чув, як вона тихо наспівувала українську пісню — щось про калину, про дім, про те, чого ми обидва тепер не мали, крім один одного.

Діана мала прийти на сніданок — вона винаймала невелику квартиру за кілька кварталів звідси, працювала в місцевій бібліотеці, поки збирала гроші на свою кав'ярню. Французька мова давалася їй легко, вона вже майже не мала акценту.

Життя було спокійним. Може, навіть занадто спокійним.

Саме це мене непокоїло.

Останні два місяці я помічав дрібниці. Нічого конкретного, нічого, що можна було б довести або показати комусь іншому. Просто відчуття, що щось не так. Та сама інтуїція, що врятувала мене в Тунісі, що допомагала виживати всі ці місяці.

Чоловік у сірому плащі, що тричі з'являвся на нашій вулиці за останній тиждень. Щоразу в різний час, але завжди з тією самою байдужою поставою людини, що начебто чекає на когось. Автомобіль Renault темно-синього кольору, що двічі стояв навпроти нашого будинку з увімкненим двигуном, але нікого не висаджував і не забирав.

Можливо, це була паранойя. Бог знає, що я мав достатньо причин для параної після всього, що сталося. Але інстинкт виживання, відточений місяцями втеч, шептав інакше.

Мій телефон задзвонив — Максим. Ми розмовляли рідше тепер, коли життя стало спокійнішим, але він все ще періодично перевіряв, як ми.

— Яніславе, — його голос звучав напружено. — Нам треба поговорити. Терміново.

Серце стиснулося.

— Що сталося?

— Не телефоном. Зустрінемося. Café de Flore, за годину. Приїдь один.

Він скинув дзвінок, не чекаючи відповіді.

Я повернувся до кухні, де Юля накривала на стіл — круасани, джем, свіжозварена кава, апельсиновий сік.

— Хто телефонував? — запитала вона, помітивши мій вираз обличчя.

— Максим. Хоче зустрітися. Каже, що терміново.

Усмішка зникла з її обличчя.

— Щось не так?

— Не знаю. Але він ніколи не викликає на термінові зустрічі без причини.

— Я їду з тобою.

— Ні. Він сказав приїхати одному. І... — я поглянув у бік кімнати, де спала Анна. — Ти потрібна тут. З нею.

Юля хотіла заперечити, але зрозуміла логіку. Кивнула повільно.

— Будь обережний. Будь ласка.

Я поцілував її, довго, ніжно, наче прощаючись. Хоча сподівався, що це просто звичайний поцілунок перед звичайною зустріччю.

Café de Flore був одним із найстаріших кафе Парижа, розташованим на бульварі Сен-Жермен. Місце, де колись сиділи Сартр і де Бовуар, де народжувався екзистенціалізм і дебатували про сенс буття. Тепер тут переважно туристи та заможні парижани, що насолоджувалися каву за вісім євро.

Максим сидів за столиком у глибині, подалі від вікон. Він постарішав за ці місяці — сивини стало більше, зморшки глибшими. Або це я просто не бачив його достатньо довго, щоб помітити поступові зміни.

— Яніславе, — він встав, обійняв мене міцно. — Добре виглядаєш. Батьківство личить.

— Дякую. Ти теж... — я замовк, бо це була б брехня. Він виглядав втомленим, напруженим. — Що сталося?

Ми сіли. Офіціант підійшов, ми замовили по каві. Максим мовчав, поки офіціант не пішов, поки не переконався, що ніхто поруч не слухає.

— "Orbis Nova" офіційно мертва, — почав він тихо. — Компанія ліквідована, активи розпродані, топ-менеджери або у в'язниці, або уклали угоди зі слідством. Це ти знаєш.

— Знаю. І це добре, чи не так?

— Добре, якби це була вся історія, — він нахилився ближче. — Але є щось, чого ми не врахували. Винагорода. П'ять мільйонів євро за твою голову. Вона все ще активна.

Я відчув, як холод повзе по спині.

— Як? Компанії більше немає. Хто платить?

— Ось у чому проблема. Гроші були розміщені в трасті ще до банкрутства. Незалежна структура, офшор, недоторканна навіть під час ліквідації активів. Хтось із керівництва "Orbis Nova" подбав про це заздалегідь — гарантував, що навіть якщо компанія впаде, помста продовжиться.

— Скільки людей знають про це?

— У певних колах? Багато. Занадто багато. П'ять мільйонів євро — це життєзмінна сума для професійного кілера, для найманця, для когось відчайдушного. І найгірше... — він зробив паузу, ковтнув кави. — Хтось активував контракт знову. Два тижні тому в даркнеті з'явилося оновлене оголошення. З твоєю новою фотографією. З Парижа.

Світ навколо, здавалося, сповільнився. Шум кафе став приглушеним, далеким.

— Вони знають, де ми?

— Не точну адресу, інакше ти вже був би мертвий. Але знають місто. Знають, що ти в Парижі. І судячи з фотографії — вона зроблена на вулиці, біля якоїсь пекарні — хтось бачив тебе особисто. Недавно.

Я згадав пекарню за рогом, де купував круасани вчора вранці. Стояв у черзі, чекав, дивився у вікно. Хтось міг сфотографувати тоді, непомітно, телефоном.

— Покажи фотографію.

Максим дістав телефон, знайшов скріншот з даркнет-форуму. Я побачив себе — профіль, трохи розмитий, але впізнаваний. У тій самій куртці, що носив зараз. Під фотографією текст англійською:

**"TARGET: Yanislav Venislavsky. Location: Paris, France. Reward: €5,000,000. Proof of elimination required. Contact via encrypted channel for details."**

— Що радить французька поліція?

— Я ще не повідомляв їм. Хотів спочатку сказати тобі. Але треба діяти швидко. Або посилити охорону радикально, або... — він не закінчив речення, але я знав, що він мав на увазі.

— Або тікати знову.

— Так. Тікати знову.

Я відкинувся на спинку стільця, дивлячись на стелю кафе — ліпнина, позолота, залишки минулої розкоші. Думав про Юлю, про маленьку Анну, про Діану, що нарешті почала усміхатися щиро. Про життя, яке ми почали будувати.