Розділ 10. Туніське притулище

Туніс зустрів нас спекою і хаосом. Порт у місті Ла-Гулет кишів людьми — туристи, торговці, рибалки, поліція. Ми зійшли з порому серед натовпу, намагаючись виглядати як звичайна французька родина на відпочинку.

Я — Жак Дюпон, бізнес-консультант з Ліона. Юля — моя дружина Ізабель, викладачка французької мови. Діана — моя молодша сестра Софі, студентка. Мурат залишився в Греції — його турецький паспорт міг привернути зайву увагу.

Документи, які підготував Максим, були бездоганними. Митник ледве глянув на них, поставив штамп і махнув рукою.

Ми взяли таксі до медини Тунісу — старого міста з вузькими вулицями, базарами та будинками, які пам'ятали століття. Тут можна було зникнути серед тисяч туристів і місцевих.

Максим орендував для нас невелику квартиру в старому будинку на околиці медини — два поверхи, тераса на даху, вид на лабіринт вулиць. Господар — старий туніський чоловік на ім'я Хассан — навіть не запитав документів, просто взяв готівку і дав ключі.

— Тут тихо, — сказав він ламаною французькою. — Туристи не приходять. Ви будете спокійні.

Квартира була простою — кілька кімнат з мінімальними меблями, стара кухня, ванна з душем, що не завжди працював. Але після тижнів втеч це здавалося палацом.

Юля відразу попрямувала на терасу. Я пішов за нею. Вона стояла, дивлячись на місто — біло-блакитні будинки, мінарети мечетей, далеке море.

— Як почуваєшся? — запитав я, обіймаючи її ззаду.

— Втомлено. Але полегшено, — вона обернулася. — Яніславе, як думаєш... що якщо я справді завагітніла?

Минуло чотири дні відтоді, як ми були разом на острові. Занадто рано, щоб знати напевно, але питання висіло в повітрі.

— Тоді ми станемо батьками, — відповів я просто.

— Посеред утечі? Без грошей, без будинку, без майбутнього?

— У нас є гроші. Не багато, але достатньо. У нас є один одного. У нас є Діана. Це вже більше, ніж у багатьох.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Ти завжди знаєш, що сказати.

— Ні. Просто кажу те, що відчуваю.

Ми поцілувалися, довго і ніжно, відчуваючи, як напруга останніх днів повільно відпускає.

Діана вийшла на терасу, перериваючи момент.

— Вибачте, але Максим телефонував, — сказала вона. — Просив зв'язатися терміново.

Я набрав брата на захищеному каналі.

— Що сталося?

— Новини. Хороші та погані, — його голос був напружений. — Спочатку хороші: Шмідт подав у відставку.

Серце підскочило.

— Що?!

— Сьогодні вранці. Офіційна заява — за станом здоров'я. Але насправді тиск став нестерпним. Три країни почали офіційні розслідування. Шість депутатів Європарламенту вимагали його імпічменту. Він не витримав.

— Це... це неймовірно!

— Так. Але є погана новина. Він пішов у відставку, але не здався. У своїй останній промові він знову звинуватив тебе в змові. Сказав, що ти частина російської операції з дестабілізації ЄС. Половина європейських політиків йому повірила.

Радість змінилася гіркотою.

— Значить, я досі ворог?

— Досі. Винагорода не скасована. Полювання триває. Але є надія — без Шмідта "Orbis Nova" слабша. Фінансові потоки порушені, частина операцій заморожена. Вони втратили голову змії.

— А Литвин?

— Досі зник. Але мої джерела кажуть, що він десь у Східній Європі. Можливо, Румунія або Болгарія.

— Він шукає мене, — сказав я впевнено. — Не здасться, поки не знайде.

— Тому тримайся подалі від радарів. Живи тихо. Чекай, поки ситуація зміниться на твою користь.

Після розмови я розповів Юлі про відставку Шмідта. Вона слухала мовчки, обіймаючи себе за плечі.

— Це добре, — сказала вона нарешті. — Але чому я не відчуваю радості?

— Бо війна не закінчилася. Ми виграли битву, не війну.

— А коли вона закінчиться?

Я подивився на захід сонця над Тунісом — червоно-оранжеві відтінки розливалися по небу.

— Не знаю. Можливо, ніколи. Можливо, ми так і житимемо — в тінях, переховуючись, чекаючи.

— Я не хочу так жити, — її голос зламався. — Не хочу, щоб наша дитина росла у страху, постійно озираючись через плече.

Я обійняв її міцно.

— Не буде. Обіцяю. Якщо справді завагітнієш — до народження дитини я закінчу це. Якось. Але закінчу.

Перші тижні в Тунісі були спокійними. Ми жили тихо, не привертаючи уваги. Я відростив бороду, Юля підстригла волосся і пофарбувала в темний колір. Діана носила хіджаб, коли виходила на вулицю, змішуючись із місцевими.

Ми ходили на базар, купували овочі, фрукти, хліб. Вечорами сиділи на терасі, дивлячись на зірки. Юля вчила Діану французької, я читав новини, відстежуючи розвиток подій у Європі.

Розслідування "Orbis Nova" поглиблювалося. Щотижня з'являлися нові публікації — імена політиків, які співпрацювали з організацією, докази корупції, схеми відмивання грошей. Анна Ковальська стала зіркою журналістики, її матеріали перепечатували по всьому світу.

Але моє ім'я все ще залишалося чорним. Яніслав Веніславський — терорист, втікач, злочинець. Кожна стаття про "Orbis Nova" згадувала мене як частину проблеми, не рішення.

— Це несправедливо, — сказала Діана одного вечора, читаючи чергову статтю. — Ти врятував нас. Допоміг розкрити правду. А вони досі роблять з тебе лиходія.

— Так працює світ, — відповів я спокійно. — Правда не завжди перемагає одразу. Іноді потрібні роки, щоб історія розставила все по місцях.

— А у нас є роки?

Я подивився на Юлю, яка сиділа поруч, тримаючи руку на животі. Жест був несвідомим, але красномовним.

— Зробимо так, щоб були.

Через три тижні після прибуття до Тунісу Юля купила тест на вагітність. Ми з Діаною сиділи на терасі, чекаючи результату. Час тягнувся безкінечно.

Нарешті двері відчинилися. Юля вийшла, тримаючи тест у руці. На її обличчі були сльози, але вона усміхалася.

— Позитивний, — прошепотіла вона. — Я вагітна.

Діана закричала від радості, кинувшись обіймати сестру. Я підійшов повільно, відчуваючи, як емоції переповнюють мене — радість, страх, відповідальність, надія.