Розділ 9. Острів без назви

Ми пливли три години, поки не побачили маленький острів — безіменну точку на карті, занадто малу для туристів, занадто віддалену для рибалок. Ідеальне місце, щоб зникнути.

Мурат причалив до скелястого берега. Острів був порожнім — лише кілька старих будівель, мабуть, колишня рибальська станція, давно покинута.

— Тут ми можемо перечекати ніч, — сказав він. — Завтра вранці попливемо далі.

— Куди? — запитала Діана, виснажено сідаючи на камені.

— Поки не знаю, — зізнався я. — Мусимо зв'язатися з Максимом, дізнатися, що відбувається у світі після публікації Анни.

Ми увійшли в одну з будівель — стара кам'яна хатина з дірявим дахом і вікнами без скла. Але принаймні тут був дах і стіни.

Юля сіла на підлогу, притягуючи Діану до себе. Обидві тремтіли — від холоду, від шоку, від усього, через що пройшли.

Я скинув мокру сорочку і обійняв їх обох, намагаючись зігріти своїм тілом.

— Все гаразд, — прошепотів я. — Ви в безпеці.

— Наскільки довго? — Юля подивилася на мене втомленими очима. — Яніславе, ми не можемо бігати вічно. Рано чи пізно вони знайдуть нас.

— Знаю. Тому треба змінити тактику. Перестати тікати і почати атакувати.

— Як? Ми троє проти цілої організації.

— Не троє. У нас є Максим. Мурат. Анна та її журналістські контакти. Андреас на Кіпрі. Кшиштоф у Варшаві. Це вже не ми проти системи. Це мережа проти мережі.

Мурат, який стояв біля дверей, кивнув.

— Він правий. "Orbis Nova" сильна, поки діє в тіні. Але Анна вже вивела частину правди на світло. Якщо продовжувати тиснути — система почне давати тріщини.

— Але Шмідт досі при владі, — заперечила Юля. — Він спростував усі звинувачення. Європейська Комісія підтримала його.

— Поки що. Але публікація запустила процес. Журналісти копають глибше. Політики, які ненавидять Шмідта, бачать можливість його зруйнувати. Навіть якщо він відіб'ється цього разу, наступний удар буде сильнішим.

Я дістав телефон — на диво, він пережив плавання, будучи у водонепроникному чохлі. Набрав Максима.

— Яніславе! — його голос був напруженим. — Де ти? Я бачив новини про перестрілку на Криті...

— Ми живі. Всі четверо. Що у світі?

— Хаос. Після публікації Анни почалося божевілля. Частина європейських депутатів вимагає відставки Шмідта. Інша частина захищає його. У Німеччині та Франції почалися розслідування.

— А Литвин?

— Він зник. Після Криту немає жодних слідів. Мабуть, повернувся до України або ховається десь у Східній Європі.

— Він повернеться, — сказала Юля тихо. — Він ніколи не відпустить мене.

Я стиснув її руку.

— Тоді ми будемо готові.

Максим продовжував:

— Є ще новина. Хороша. Андреас на Кіпрі зміг заморозити частину рахунків "Helion Holdings". Не всі, але достатньо, щоб створити проблеми. "Orbis Nova" втратила доступ до мільярда євро.

— Це прогрес, — я відчув, як в грудях з'являється надія. — Продовжуйте тиснути. Кожен заморожений рахунок, кожна заблокована трансакція — це тріщина в їхній системі.

— Але є й погана новина. Вони оголосили за тобою полювання. Не офіційне, через спецслужби. Приватне. П'ять мільйонів євро винагороди. Половина найманців Європи зараз шукає тебе.

— Чудово, — я засміявся гірко. — Завжди мріяв стати знаменитим.

— Це не жарт, брате. За такі гроші на тебе вийдуть найкращі. Колишні агенти, наймані вбивці, цілі команди.

— Тоді нам треба зникнути. По-справжньому.

— Куди?

Я подумав. Європа була закрита. Америка — теж під впливом "Orbis Nova". Азія — можливо, але занадто далеко, занадто складно організувати.

Залишалося одне місце.

— Африка, — сказав я. — Північна Африка. Марокко, може, Туніс. Там, де європейські структури не мають повного контролю. Де можна сховатися серед туристів і місцевих.

— Це ризиковано.

— Все ризиковано. Але нам потрібен час. Час, щоб дочекатися, поки тиск на Шмідта стане критичним. Поки хтось із його оточення не здасться і не почне говорити.

— Добре. Я організую документи. Нові паспорти, нові легенди. Але Яніславе... грошей залишилося небагато. Рахунки заморожені, доступ до офшорів обмежений.

— Скільки маємо?

— Близько мільйона. У готівці та на двох рахунках у Сингапурі, до яких вони ще не дістались.

Мільйон. Колись ця сума здавалася мені кишеньковими грошима. Тепер це було все, що залишилося від імперій.

— Цього вистачить. Організуй переказ частини на рахунок у Марокко. Решту тримай як резерв.

— Зроблю. Звʼяжусь завтра вранці з деталями.

Після розмови я виключив телефон, щоб зберегти батарею. Надворі темніло, температура падала. Мурат розпалив невелике вогнище з дров, які знайшов біля будівлі.

Ми сиділи навколо вогню, зігріваючись. Діана заснула, поклавши голову на коліна Юлі. Мурат дрімав біля дверей, тримаючи пістолет напоготові.

Юля дивилася у вогонь, її обличчя освітлювалося мерехтливим світлом.

— Про що думаєш? — тихо запитав я.

— Про те, як все змінилося. Місяць тому я була в'язнем у власному житті. Тепер я втікачка на безіменному острові посеред Середземного моря. І як не дивно... я щасливіша, ніж будь-коли.

Вона подивилася на мене.

— Бо я з тобою. Бо Діана вільна. Бо вперше за роки я почуваю, що живу, а не просто існую.

Я поцілував її — довго, ніжно.

— Коли це закінчиться, — прошепотів я, — коли ми переможемо "Orbis Nova" або принаймні знайдемо спокій... що ти хочеш робити?

Вона замислилася.

— Не знаю. Може, поїдемо кудись далеко. На якийсь острів, де немає інтернету і мобільних телефонів. Побудуємо будинок біля моря. Діана вчитиметься в університеті, зустріне когось хорошого. А ми... — вона усміхнулася, — ми просто житимемо. Без страху, без гонитви.

— Звучить як рай.

— Ти віриш, що це можливо?

Я подивився на вогонь, на іскри, що злітали в темне небо.

— Віру. Бо якщо не вірити — навіщо тоді боротися?

Вона притулилася до мене, і ми сиділи так довго, слухаючи шум моря та потріскування вогню.