Розділ 7. Буря розкриття

Ранок почався тихо. Занадто тихо.

Я прокинувся від відчуття тривоги, яке не міг пояснити. Юля спала поруч, її обличчя було спокійним, волосся розсипалося по подушці. За вікном співали птахи, море тихо плескалося об берег. Все здавалося ідеальним.

Але моє нутро підказувало інше.

Я обережно вивільнився з її обіймів і підійшов до вікна. Острів виглядав так само, як завжди — зелені пагорби, білі будинки, рідкісні фігури людей на вуличках. Нічого підозрілого.

Телефон завібрував на тумбочці. Повідомлення від Максима: "Включи новини. ЗАРАЗ."

Я схопив планшет, відкрив новинний сайт. І застиг.

Головний заголовок: "СКАНДАЛ СТОЛІТТЯ: Віце-президент Єврокомісії звинувачується у створенні таємної мережі для шпигунажу та шантажу".

Анна опублікувала матеріал.

Я швидко прогорнув статтю. Фотографії документів, банківських переказів, схеми зв'язків між "Orbis Nova" і найвищими ешелонами влади ЄС. І в центрі всього — Віктор Шмідт.

Але найбільше вразило інше — відео Юлі. Її обличчя на екрані, спокійне і рішуче, розповідало про "Nova Pulse", про те, як систему створювали під прикриттям національної безпеки, а потім використовували для контролю над політиками, бізнесменами, журналістами.

— Боже... — почувся голос за спиною.

Я обернувся. Юля стояла біля ліжка, дивлячись на планшет через моє плече. Її обличчя зблідло.

— Вони опублікували, — прошепотіла вона. — Це вже там. Назавжди.

— Так, — я обійняв її. — Шляху назад немає.

— Я боюся, Яніславе. Що якщо це нічого не змінить? Що якщо Шмідт просто заперечить все?

— Подивимося.

Я увімкнув телевізор. На всіх каналах говорили про одне — скандал із Шмідтом. Коментатори, політологи, журналісти — всі обговорювали публікацію.

А потім з'явилася пряма трансляція. Прес-конференція Віктора Шмідта з Брюсселя.

Він стояв за трибуною, спокійний і впевнений. Сіве волосся зачесане назад, дорогий костюм, на обличчі — вираз обуреної гідності.

— Ці звинувачення абсурдні і безпідставні, — його голос був твердим. — Це координована атака на Європейську Комісію з боку тих, хто хоче дестабілізувати ЄС. Документи підроблені. Свідчення — вимушені під тиском злочинців.

Він вказав на екран, де з'явилося моє фото.

— Яніслав Веніславський — відомий злочинець, розшукуваний за тероризм, торгівлю людьми та відмивання грошей. Він викрав дружину українського дипломата, змусив її та її сестру давати неправдиві свідчення. Все це — частина його плану уникнути правосуддя.

— Брехня! — вигукнула Юля. — Все це брехня!

— Знаю, — я стиснув її руку. — Але він добре грає.

Шмідт продовжував:

— Я вже доручив провести повне розслідування. Ті, хто стоїть за цією брудною кампанією, будуть притягнуті до відповідальності. Європейська Комісія не піддасться на провокації.

Журналісти засипали його питаннями, але Шмідт відповідав спокійно, впевнено, перетворюючи кожне звинувачення на контратаку.

— Він виграє, — прошепотіла Юля. — Він переконує їх.

— Поки що. Але гра тільки починається.

Телефон задзвонив. Максим.

— Ти бачиш це? — його голос був напружений.

— Так. Шмідт контратакує.

— І робить це добре. Але є проблема більша. Турецькі спецслужби щойно отримали офіційний запит від Інтерполу. Вони шукають тебе. Маєш години, може менше.

Серце стиснулося.

— Мурат знає?

— Так. Він вже організовує евакуацію. Катер відплив через годину. Кіпр, потім далі на схід.

— Кіпр під контролем ЄС...

— Не весь. Північний Кіпр — турецька територія. Там ви будете в безпеці. Принаймні, якийсь час.

Я подивився на Юлю.

— Добре. Готуємося.

Після розмови я повернувся до неї. Вона сиділа на ліжку, обіймаючи коліна.

— Нам треба їхати, — сказав я м'яко.

— Я знаю. — Вона підняла на мене очі. — Яніславе... це ніколи не закінчиться, правда ж? Ми будемо втікати все життя.

Я сів поруч, обіймаючи її.

— Не знаю. Можливо. Але є шанс, що публікація запустить ланцюгову реакцію. Що хтось із системи перелякається, почне говорити. Що тиск стане таким сильним, що навіть Шмідт не витримає.

— А якщо ні?

— Тоді ми знайдемо інший спосіб. Я не здамся. Не після всього, через що ми пройшли.

Вона поцілувала мене — довго, глибоко, з відчаєм.

— Люблю тебе, — прошепотіла вона. — Що б не сталося.

— Я теж люблю тебе.

Наступна година пройшла в хаосі. Ми швидко зібрали речі — мінімум одягу, документи, гроші. Діана була переляканою, але тримала себе в руках.

— Куди ми їдемо? — запитала вона.

— Поки що — на Північний Кіпр, — відповів я. — А потім побачимо.

Мурат організував все бездоганно. Катер чекав у маленькій бухті на протилежному боці острова. Ми їхали туди на конячих візках — єдиному транспорті на острові — намагаючись не привертати уваги.

Але коли ми доїхали до бухти, я побачив, що щось не так.

Біля катера стояло троє чоловіків у цивільному. Вони розмовляли з капітаном, показуючи щось на телефоні. Мурат насторожився.

— Це не мої люди, — прошепотів він.

— Поліція?

— Або гірше.

Один із чоловіків обернувся, і я впізнав його. Охоронець Литвина. Той самий, що переслідував нас у Стамбулі.

— Пастка, — прошепотів я. — Вони знали, що ми поїдемо сюди.

— Як?

— Не важливо. Нам треба тікати. Зараз.

Ми розвернули візка, але вже було пізно. Один із чоловіків помітив нас і вигукнув щось. Інші кинулися до нас.

— Тікайте! — крикнув Мурат, стрибаючи з візка. — Я їх затримаю!

— Мурате, ні!

Але він вже біг назустріч переслідувачам, діставши щось із кишені. Пістолет.

Перший постріл пролунав глухо. Потім ще один.

Я схопив Юлю і Діану за руки, тягнучи їх до лісу, що розкинувся вище по схилу. Ми бігли, спотикаючись об коріння, продираючись крізь кущі.

За спиною лунали крики і постріли.

— Швидше! — підганяв я їх.

Діана задихалася, ледве тримаючись на ногах після днів під седативами. Юля підтримувала її, але й сама була на межі сил.