Розділ 6. Острівна самотність

Принцеві острови зустріли нас тишею, якої я не відчував уже тижні. Вілла Мурата стояла на пагорбі острова Бююкада, прихована серед соснових дерев і старих кипарисів. Біла будівля з терракотовим дахом, широкими терасами та видом на море — місце, де час ніби зупинявся.

Коли пором відчалив від пристані, я відчув, як напруга останніх днів починає відступати. Тут не було машин — лише конячі візки та велосипеди. Не було натовпів — лише рідкісні туристи та місцеві мешканці. Не було небезпеки — принаймні, так здавалося.

Емре допоміг нам донести речі до вілли. Діана одразу попрямувала до своєї кімнати — седативні все ще давали про себе знати, і їй потрібен був відпочинок. Мурат зник, організовуючи охорону периметра.

А ми з Юлею залишилися на терасі, дивлячись на захід сонця над Мармуровим морем.

— Це нереально, — прошепотіла вона, обіймаючи себе за плечі. — Два тижні тому я була в'язнем у власному житті. А зараз... — вона обвела рукою пейзаж, — зараз я тут. З тобою. На турецькому острові. Ховаючись від людини, яка керує половиною Європи.

Я обійняв її ззаду, притягуючи до себе. Вона не опиралася — навпаки, розслабилася в моїх обіймах, спираючись спиною на мої груди.

— Віктор Шмідт, — сказав я тихо. — Я бачив його по телевізору десятки разів. Читав його промови про прозорість, про боротьбу з корупцією. А він весь цей час був павуком у центрі павутиння.

— Найкращий спосіб керувати системою — очолити тих, хто нібито з нею бореться, — Юля обернулася, дивлячись мені в очі. — Я створювала алгоритми для "Nova Pulse", але не розуміла справжнього масштабу. Думала, це просто розвідувальна мережа. А це... це інструмент контролю над цілими країнами.

— І тепер ми знаємо правду.

— Знання робить нас небезпечними.

— Або мертвими, — додав я похмуро.

Юля торкнулася моєї щоки, її пальці теплі й ніжні.

— Яніславе, чому ти це робиш? Насправді. Ти міг віддати мене ще в Лондоні. Домовитися з Литвином, зберегти свій бізнес, свої гроші. Чому ризикував усім?

Я довго дивився на неї — на це обличчя, яке стало мені ближчим за будь-яке інше. На очі, в яких бачив не лише красу, а й силу, розум, вразливість. На губи, які я хотів цілувати безкінечно.

— Бо коли я дивлюся на тебе, — сказав я тихо, — я бачу майбутнє, заради якого варто ризикувати. Бо ти нагадала мені, що життя — це не гроші в офшорах і не назви на візитках. Це моменти. Як цей.

Я нахилився, і наші губи зустрілися. Поцілунок був іншим, ніж раніше — не відчайдушним, не поспішним. Повільним, глибоким, наповненим усіма емоціями, які ми не вміли висловити словами.

Юля обвила руки навколо моєї шиї, притискаючись ближче. Я відчував кожен контур її тіла крізь легку сукню, відчував, як прискорюється її дихання, як тремтять її пальці на моєму потилиці.

Коли ми відсторонилися, її очі блищали.

— Яніславе... — прошепотіла вона.

— Так?

— Я боюся.

— Чого?

— Що це закінчиться. Що прокинуся, і все виявиться сном. Або гіршим за сон — пасткою.

Я взяв її обличчя в долоні.

— Це не пастка. Це реальність. Можливо, божевільна, небезпечна, непередбачувана. Але реальна. І я тут. З тобою. Поки ти цього хочеш.

— Я хочу, — вона знову поцілувала мене, цього разу пристрасніше. — Боже, як я хочу...

Ми увійшли до спальні, не розмикаючи обійм. Кімната була простою, але затишною — велике ліжко з білою постіллю, відчинене вікно, через яке віяв теплий морський вітер. Свічки на комоді, які хтось із людей Мурата заздалегідь засвітив.

Юля зупинилася біля ліжка, обернувшись до мене. Її руки тремтіли, коли вона розстебнула ґудзики моєї сорочки, повільно, ніби відкриваючи щось заборонене.

— Ми можемо зупинитися, — сказав я хрипко. — Якщо ти не готова...

— Я готова, — прошепотіла вона, скидаючи сорочку з моїх плечей. — Я готова вже давно.

Її руки ковзали по моїх грудях, досліджуючи кожен м'яз, кожен шрам. Я закрив очі, насолоджуючись дотиком. А потім мої руки знайшли блискавку на її сукні, повільно опускаючи її вниз.

Тканина впала на підлогу, відкриваючи стрункe тіло, яке я уявляв стільки разів. Біла білизна контрастувала зі злегка засмаглою шкірою. Я притягнув її до себе, відчуваючи тепло її тіла, відчуваючи, як вона тремтить.

— Ти така гарна, — прошепотів я їй на вухо, цілуючи шию, плече, ключицю.

Юля застогнала тихо, її пальці впилися в мої плечі. Ми повільно опустилися на ліжко, переплітаючись у поцілунках і дотиках. Кожен рух був повільним, навмисним, наповненим бажанням і ніжністю водночас.

Я цілував кожен сантиметр її шкіри — шию, груди, живіт — відчуваючи, як вона вигинається під моїми губами. Її руки ковзали по моїй спині, залишаючи сліди нігтів, коли хвилі задоволення накочувалися на неї.

— Яніславе... — її голос був задиханим, благальним.

Я піднявся, дивлячись їй в очі.

— Так?

— Не зупиняйся. Будь ласка, не зупиняйся...

І я не зупинився.

Мої руки ковзнули нижче, розстебуючи останні бар'єри між нами. Юля втягнула повітря, коли мої пальці торкнулися найінтимніших місць. Вона була готова, вологість видавала її бажання так само, як і прискорене дихання.

— Дивись на мене, — прошепотів я, повільно входячи в неї.

Її очі розширилися, губи розкрилися в безмовному стогоні. Я рухався повільно, даючи їй час пристосуватися, насолоджуючись кожним відчуттям. Вона обіймала мене ногами, притягуючи глибше, її тіло інстинктивно знало, чого хоче.

— Так... так добре... — прошепотіла вона, заплющуючи очі.

— Дивись на мене, — повторив я, прискорюючи темп. — Хочу бачити тебе.

Вона відкрила очі, і в них я побачив усе — довіру, бажання, любов, якої вона боялася назвати вголос. Ми рухалися в такт, наші тіла знайшли ідеальний ритм, наче танцювали танець, відомий лише нам.

Світ за межами цієї кімнати перестав існувати. Не було "Orbis Nova", не було Віктора Шмідта, не було небезпеки. Були лише ми двоє, переплетені тіла, бажання, яке зростало з кожною секундою.