Розділ 5. Стамбульські інтриги

Стамбул зустрів нас вологим теплом і запахом моря, змішаним з ароматами спецій із найближчого базару. Ми приземлилися на приватному аеродромі Ататюрк о третій ночі, коли місто спало, і лише рідкісні вогні освітлювали Босфор.

Біля трапу чекав чоловік у світлому костюмі — Мурат Ердоган, мій старий знайомий, якому я колись допоміг вивести його сім'ю з фінансової кризи. Високий турок з густими вусами і проникливими темними очима усміхнувся, побачивши мене.

— Яніслав-бей, — він обійняв мене по-турецьки, потискаючи плечі. — Максим попередив про твій приїзд. Але не сказав, що ти привезеш таких гарних компаньйонок.

Я допоміг Діані зійти з трапу — вона все ще тримала рівновагу з зусиллям, спираючись на Юлю.

— Це довга історія, — сказав я. — Розкажу по дорозі.

— По дорозі куди?

— У найбезпечніше місце, яке ти знаєш.

Мурат серйозно кивнув.

— Тоді їдемо до Кадикою. У мене там є будинок — старий особняк на березі. Ніхто не знає про нього, крім сім'ї.

Ми їхали через нічний Стамбул у чорному Range Rover з тонованими вікнами. Місто дрімало, але навіть уві сні воно залишалося живим — мечеті височіли над дахами, Босфор мерехтів вогнями суден, вітер приносив запах моря та історії.

Юля дивилася у вікно, тримаючи Діану за руку.

— Це красиво, — прошепотіла вона.

— Стамбул — місто контрастів, — сказав Мурат. — Тут Схід зустрічається із Заходом. Старе — з новим. А головне — тут кожен може знайти притулок, якщо знає правильних людей.

— А ти знаєш правильних людей? — запитала Діана несподівано. Її голос був ще слабким, але в ньому з'явилася цікавість.

Мурат засміявся.

— Я знаю всіх, кого потрібно знати в цьому місті. Мій прадід торгував шовком у Гранд-базарі. Дід будував кораблі. Батько — був суддею. А я... — він усміхнувся, — я просто чесний бізнесмен, який допомагає друзям.

Будинок у Кадикою виявився справжньою перлиною — триповерховий особняк з білими стінами та теракотовим дахом, прихований за високою огорожею та старими платанами. З тераси відкривався вид на Босфор і азійський берег, де вже заграли перші промені світанку.

— Тут ви будете в безпеці, — сказав Мурат, відчиняючи масивні дерев'яні двері. — У мене є охорона, але вони дискретні. Ніхто не дізнається про ваше перебування тут.

Всередині пахло деревом, турецькою кавою і чимось домашнім, що нагадувало про затишок. Юля відвела Діану до спальні на другому поверсі, а я залишився з Муратом у вітальні.

— Розкажи, що сталося, — сказав він, наливаючи ракі в два склянки. — Максим був стурбований, як ніколи.

Я розповів усе. Про Юлю, про "Nova Pulse" і "Orbis Nova", про Діану, про втечу з Європи. Мурат слухав уважно, не перебиваючи, лише інколи кивав.

— Значить, тепер вони полюють на тебе по всій Європі, — підсумував він, коли я закінчив. — І заморозили рахунки.

— Так. У мене залишився доступ до двох офшорів — у ОАЕ та Сингапурі. Але це не більше двох мільйонів. Решта — заблокована.

— Два мільйони — це не мало для початку, — Мурат потягнув ракі. — Але недостатньо для війни проти "Orbis Nova".

— Я знаю. Тому мені потрібна твоя допомога.

— Що саме тобі потрібно?

Я дістав флешку, яку Юля передала мені ще в Лондоні.

— Тут дані про фінансові схеми "Orbis Nova". Офшори, підставні компанії, трансакції. Якщо правильно використати цю інформацію — можна вдарити по них там, де боляче. По грошах.

Мурат взяв флешку, крутячи її в пальцях.

— Це небезпечно. Якщо вони дізнаються, що я допомагаю тобі...

— Вони не дізнаються. А якщо дізнаються — я захищу тебе. Обіцяю.

Він подивився на мене довгим поглядом, потім усміхнувся.

— Ти врятував мою родину, коли банки хотіли забрати все. Настав мій час повертати борг. Я допоможу. Але на одній умові.

— Якій?

— Ти навчиш мене грати в цю гру. Не як аматора, а як професіонала.

Я простягнув руку.

— Домовились.

Наступного ранку я прокинувся від запаху кави та свіжовипечених сімітів. Юля стояла на терасі, дивлячись на Босфор. Світанок розлив рожеве сяйво над водою, чайки кружляли над хвилями.

Я підійшов, обіймаючи її ззаду.

— Як Діана?

— Спить. Вперше за багато місяців — спокійно спить, — вона обернулася, і я побачив полегшення в її очах. — Дякую. За все, що ти зробив.

— Ми ще не закінчили, — м'яко сказав я. — Діана в безпеці, але "Orbis Nova" все ще там. І вони не зупиняться.

— Я знаю. Тому я хочу допомогти. Я знаю їхню систему краще за будь-кого. Знаю слабкі місця, бекдори, способи обійти захист.

— Це небезпечно.

— Все, що ми робимо, — небезпечно, — вона взяла мою руку. — Але якщо не боротися — вони переможуть. І тоді Діана знову опиниться в клітці. А я... я не можу цього допустити.

Я подивився на неї — на це рішуче обличчя, на очі, сповнені сили, яку я не бачив раніше. Юля змінилася. Вона більше не була переляканою жертвою. Вона стала бійцем.

— Добре, — сказав я. — Тоді працюємо разом. Але є правила: ми не ризикуємо без плану, не діємо імпульсивно. Кожен крок — обдуманий.

— Погоджуюсь.

Ми поцілувалися, і в цьому поцілунку було не лише пристрасть, а й щось більше — партнерство, довіра, рішучість іти до кінця разом.

Наступні дні пройшли в підготовці. Мурат організував безпечний канал зв'язку з Максимом, який залишався в Києві, керуючи тим, що залишилося від мого бізнесу. Юля і я аналізували дані з флешки, складаючи карту фінансових потоків "Orbis Nova".

Картина була вражаючою. Організація контролювала мільярди євро, розподілені між десятками офшорних компаній. Гроші текли з Європи до Карибів, з Азії до Африки, створюючи павутину, яку неможливо було відстежити звичайними методами.

Але Юля знала систему зсередини.

— Дивись сюди, — вона вказала на екран, де показувалася схема транзакцій. — Це центральний вузол. Компанія "Helion Holdings" на Кіпрі. Через неї проходять усі великі трансакції. Якщо заблокувати рахунки цієї компанії — вся система захлинеться.