Розділ 4. Варшавська пастка

Варшава зустріла нас холодним ранком і сірим небом, що нависало над містом, наче попередження. Місто виглядало одночасно величним і меланхолійним — палаци, собори, вузькі вулички Старого міста, де кожен камінь пам'ятав століття історії.

Кшиштоф Ковальський чекав біля виходу — чоловік років п'ятдесяти, міцної статури, з обличчям, вкритим шрамами минулого. Його сірі очі оцінювали нас холодно і професійно.

— Веніславський? — він простягнув руку, стискаючи мою в залізному потиску.

— Так. Це Юля, — я представив її, використовуючи справжнє ім'я. Якщо ми довіряємо цій людині, то повністю.

— Максим розповів ситуацію, — Кшиштоф повів нас до чорного Audi Q7 на парковці. — Клініка "St. Dominic" — це не проста лікарня. Це приватний заклад для VIP-клієнтів. Але є чутки...

— Які чутки? — Юля нахилилась вперед з заднього сидіння.

— Що там є секретне крило. Поверх, якого немає на офіційних планах. Де тримають людей, яких потрібно приховати. Політичні опоненти, незручні свідки, заручники.

— Охорона? — спитав я.

— Потужна. Приватна служба безпеки, колишні військові. Камери, датчики, посилений периметр. Увійти туди силою — самогубство.

— Тоді увійдемо хитрістю, — я дістав ноутбук, відкриваючи файли, які Юля скопіювала з "Nova Pulse". — У мене є код доступу. І є легенда.

Наступні години ми провели в безпечній квартирі на околиці Варшави, яку Кшиштоф орендував через підставних осіб. Невелике приміщення на четвертому поверсі старого будинку — ідеальне місце для планування.

Я розклав на столі план клініки, який Кшиштоф дістав через свої контакти.

— Дивіться, — я вказав на схему. — Офіційно в клініці п'ять поверхів. Але якщо порівняти висоту будівлі з архітектурними кресленнями... — я поклав поруч фотографію будівлі, — є зайві три метри між четвертим і п'ятим поверхом.

— Прихований поверх, — кивнув Кшиштоф. — Але як ти туди потрапиш?

— Через головний вхід, — відповів я. — Як новий інвестор, який розглядає можливість фінансування клініки.

Юля різко обернулася.

— Яніславе, це божевілля! Вони можуть знати ваше обличчя!

— Можуть. Але швидше за все — ні. Я не був на їхньому радарі до цього тижня. Я просто бізнесмен, один із тисяч. А зараз я буду бізнесменом, який хоче інвестувати в медичний бізнес.

— А я? — запитала Юля.

— Ти залишишся тут. З Кшиштофом.

— Ні! — вона схопилася. — Це моя сестра! Я маю бути там!

— Саме тому ти повинна залишитись, — я підійшов, поклавши руки їй на плечі. — Юля, твоє обличчя вони знають напевно. Якщо тебе побачать — все провалиться. Довірся мені. Я витягну Діану.

В її очах боролися страх і розум. Нарешті вона кивнула, але її голос тремтів:

— Обіцяй. Обіцяй, що повернешся обидва.

— Обіцяю, — я притягнув її до себе, відчуваючи, як її тіло тремтить. — Я не підведу тебе.

О другій годині дня я сидів у салоні Mercedes S-класу, який Кшиштоф орендував на ім'я вигаданого бізнесмена. На мені був ідеально пошитий костюм від Tom Ford, швейцарський годинник Patek Philippe за сто тисяч євро і впевненість мультимільйонера, який звик отримувати все, що хоче.

Клініка "St. Dominic" виявилася вражаючою — сучасна будівля зі скла та білого мармуру, що виділялася серед старих варшавських кам'яниць. Охоронець біля входу перевірив мої документи — фальшивий паспорт на ім'я Олександра Романова, російського інвестора.

— Містер Романов, — адміністраторка, елегантна жінка років сорока, зустріла мене в холі. — Директор Ковальчик чекає на вас.

Мене провели на другий поверх, до розкішного кабінету з панорамними вікнами. Директор — чоловік років шістдесяти, у білому халаті та окулярах — потиснув мені руку.

— Містер Романов, чув багато хорошого про ваші інвестиційні проекти, — сказав він англійською з сильним польським акцентом. — Що саме вас цікавить у нашій клініці?

— Розширення, — відповів я, сідаючи у крісло. — У Східній Європі дефіцит якісних приватних медичних закладів. Я розглядаю можливість інвестувати у мережу клінік. "St. Dominic" може стати флагманом.

Його очі блиснули жадібністю.

— Це амбітна ідея. Скільки ви готові інвестувати?

— П'ять мільйонів євро на початковому етапі. Але перед тим мені потрібно побачити все. Обладнання, персонал, можливості розширення. — Я витягнув папку з фінансовими документами, які Максим підготував спеціально для цього. — Я звик перевіряти кожну деталь особисто.

Наступну годину директор проводив мене клінікою. Сучасні операційні, палати з видом на місто, найновіше обладнання. Все виглядало бездоганно. Але я шукав щось інше.

І знайшов.

На четвертому поверсі, у кінці коридору, стояли двоє охоронців біля дверей, які не відповідали загальному дизайну. Масивні, сталеві, з електронним замком.

— А що там? — запитав я невимушено.

Директор на мить завагався.

— Технічне приміщення. Вентиляція, електричні щити. Нічого цікавого.

Занадто швидка відповідь. Занадто нервова.

— Розумію, — я кивнув, але запам'ятав розташування дверей.

Коли екскурсія закінчилася, я сидів у кабінеті директора, обговорюючи деталі можливої угоди. Мій телефон завібрував — повідомлення від Кшиштофа: "Готовий. Чекаю сигналу."

— Вибачте, — я підвівся. — Мені потрібно відповісти на дзвінок. Це мій банкір з Цюріха.

— Звичайно, — директор вказав на двері. — Можете скористатися сусіднім кабінетом.

Я вийшов у коридор, але замість сусіднього кабінету повернув до сходів. Охоронці на четвертому поверсі стояли на місці. Мені потрібна була відволікаюча маневр.

Я набрав Кшиштофа.

— Давай, — сказав я тихо.

Через хвилину в клініці завила пожежна сигналізація. Охоронці насторожилися, один із них заговорив у рацію. Потім обидва побігли до сходів, залишивши двері без охорони.

У мене було секунд тридцять, не більше.

Я підбіг до дверей, дістав невеликий електронний пристрій, який Кшиштоф дав мені — зломщик кодових замків. Підключив до панелі, запустив програму. Секунди тяглися як години.