Розділ 3. Гра у відкриту

Яхта "Midnight Rose" чекала нас у приватній марині Канарі-Ворф. Сорокаметрова красуня з темно-синім корпусом та панорамними вікнами — одна з моїх найулюбленіших іграшок, яку я купив три роки тому на аукціоні в Монако. Тоді це була просто демонстрація статусу. Сьогодні — рятівний круг.

Джеймс причалив яхту до пірсу о восьмій ранку, коли туман ще огортав Темзу. Юля вийшла з машини, кутаючись у мою куртку, і зупинилася, дивлячись на судно.

— Це ваше? — в її голосі прозвучало здивування.

— Одне з, — я простягнув їй руку, допомагаючи піднятися на борт. — Вітаю на борту "Midnight Rose". Вона може дістатися Іспанії за дванадцять годин. Або Франції за вісім.

— А куди ми пливемо?

Я зупинився, обертаючись до неї. Перші промені сонця пробивалися крізь туман, падаючи на її обличчя. Вона виглядала виснаженою, але водночас — рішучою.

— Поки не знаю, — відповів я чесно. — Спочатку мені потрібно зателефонувати Фішеру і домовитись про нову зустріч. А потім... ми повинні поговорити. По-справжньому.

Капітан яхти — Віктор, молдаванин із сивою бородою та орлиним носом — зустрів нас на капітанському містку.

— Містер Веніславський, — він міцно потиснув мою руку. — Джеймс попередив про ситуацію. Маршрут?

— Поки тримайтесь у відкритих водах Темзи, — наказав я. — Не виходьте в море, поки я не скажу. І нікому ані слова про пасажирів.

— Зрозуміло.

Я провів Юлю до головної каюти — просторої кімнати з великим ліжком, панорамними вікнами та власною ванною. Вона сіла на край ліжка і раптом розсміялася — нервово, майже історично.

— Що смішного? — запитав я, сідаючи поруч.

— Позавчора я була ув'язненою у власному житті. Вчора — біглянкою. Сьогодні — на розкішній яхті посеред Темзи. Це... абсурд.

— Відчуття, ніби моє життя — суцільний абсурд останнім часом, — усміхнувся я. — Але якщо серйозно, Юля... нам треба поговорити. Про все.

Вона підняла на мене очі, і я побачив там страх, втому і щось ще — довіру, яку вона намагалася приховати.

— Про що саме?

— Про Діану. Про "Nova Pulse". Про те, що насправді відбувається. Я не можу допомогти вам наосліп. Мені потрібна вся інформація.

Юля встала, підійшла до вікна. За склом пливли береги Темзи — промислові доки, старі склади, рідкісні човни.

— Діана... — її голос зірвався. — Вона не просто моя сестра. Вона моя молодша сестра. На вісім років. Коли батьки загинули в автокатастрофі, мені було вісімнадцять, їй — десять. Я стала їй і мамою, і татом, і найкращою подругою.

Я мовчав, даючи їй простір.

— Три роки тому я працювала звичайним аналітиком даних у київській ІТ-компанії. Добра зарплата, спокійне життя, можливість оплачувати Діанин університет. А потім... — вона стиснула кулаки, — потім з'явився він. Литвин.

— Як ви познайомились?

— Через роботу. Його департамент замовив у нас аналітичну систему для "оптимізації безпеки". Я була в команді розробників. Він помітив мене на одній із презентацій. Почав запрошувати на вечері, дарувати подарунки. Я думала... — вона гірко усміхнулася, — я думала, що це романтика.

— А це була вербовка.

— Так. Через три місяці він зробив пропозицію. Розказав про "Nova Pulse" — революційну систему моніторингу для національної безпеки. Запропонував роботу головного аналітика. Обіцяв, що Діана отримає стипендію в найкращому університеті Європи.

— І ви погодились.

— Я була дурною, — вона обернулась, і я побачив сльози в її очах. — Я не розуміла, що це пастка. Що "Nova Pulse" — не про безпеку. Це про контроль. Про шантаж. Ми збирали дані на політиків, бізнесменів, журналістів — всіх, хто міг бути корисним або небезпечним для системи.

— І коли ви зрозуміли правду?

— Через рік. Коли побачила, як використали наші дані, щоб знищити одного чесного депутата. Підставили його, створили фальшивий компромат, зруйнували кар'єру. А потім він покінчив із собою.

Її голос зламався. Я підійшов, поклав руки їй на плечі.

— Це не ваша вина.

— Ні? — вона різко обернулась. — Я створила систему! Я написала алгоритми, які дозволили це зробити!

— Ви не знали.

— Але коли дізналась — було вже пізно. Я спробувала піти. Написала заяву про звільнення. А наступного дня Діана зникла. Просто не прийшла з університету додому. А потім мені зателефонували і сказали: "Якщо хочеш побачити сестру живою — продовжуй працювати і мовчи".

— Вони показували вам докази, що вона жива?

Юля кивнула, витягаючи телефон. Показала фотографію — молода дівчина з темним волоссям, схожа на Юлю, але молодша, з більш гострими рисами. На фото вона сиділа в якійсь кімнаті, тримаючи в руках газету з датою.

— Це було два тижні тому, — прошепотіла Юля. — Остання ознака життя. Після цього — тиша.

Я вивчав фото, намагаючись знайти якісь зачіпки. Кімната була порожньою, білі стіни, жодних характерних деталей. Але щось привернуло мою увагу — у куточку кадру, ледь помітне, було вікно. А за вікном — шматочок неба та верхівка якоїсь будівлі з характерною червоною цеглою.

— Максим має контакти в аналітичних компаніях, — сказав я, роблячи скріншот. — Ми можемо спробувати визначити місце за архітектурою.

— Ви дійсно думаєте, що можна її знайти?

Я подивився їй в очі.

— Юля, я не звик програвати. І коли обіцяю щось — виконую. Ми знайдемо Діану. Але для цього мені потрібна ваша допомога.

— Що саме?

— Доступ до "Nova Pulse". Ви ж сказали, що передали мені частину даних. Але чи можете ви увійти в систему дистанційно?

Вона завагалася.

— Теоретично — так. У мене є бекдор, який я створила на випадок надзвичайних ситуацій. Але якщо я увійду, вони відстежать сигнал за лічені хвилини.

— Хвилини — це все, що нам потрібно, — я дістав ноутбук. — Скільки часу вам треба, щоб знайти інформацію про місцезнаходження Діани?

— Якщо вона в системі... дві-три хвилини. Може менше.

— Тоді зробимо так: ми вийдемо в море, подалі від берега. Ви увійдете в систему, знайдете дані, скопіюєте на флешку і вийдете. За цей час вони не встигнуть послати когось.