Розділ чотирнадцятий. Пісня китобою.

- Кажеш, перебили всю йому команду? – Антон тягнув Андрія на спині, наче батько катає свою дитину. Це було не дуже зручно, адже Антон паралельно мав пересуватися в снігу, що був йому по пояс. На жаль, все ставало гірше і Андрій остаточно втратив змогу ходити.

- Так, а саме головне. Володимиру вдалося дізнатися, що цей триклятий кристал може дати настільки могутню силу, що користувач зможе навіть воскрешати мертвих. Скоріш це і є його мотивацією. А може, все гірше і він хоче повернути своє плем’я…

- Чудово ми вже декілька разів не померли в боротьбі з одним темним магом, про Андрія я взагалі мовчу. А ти хочеш сказати, що нам доведеться протистояти цілому племені магів – Ісусів, що встали з мертвих.

- Якщо все зробимо як треба, то не доведеться.

Стас хотів нарешті з цим покінчити. В цій ситуації заплелися одночасно дві речі, що він ненавидів всім серцем – холод і діяти по вільно. Також його насторожував Андрій. Було навіть не зрозуміло, чи він ще досі тут, з ними, чи він вже повністю поглинутий своїми думками і зараз сидить десь там, у своєму світі.

- От тобі і «просвітлення», чорт подери.

Чим далі вони йшли, тим далі згасала надія. Були не до кінця зрозумілі декілька речей. Перше, як вони мають дістати цю печатку, якщо вона доступна тільки магічним істотам? А якщо і дістануть, то що робити з Андрієм? Йому явно залишилося недовго.

- Прийшли. – Стас застиг перед входом до печери. Скеля, що була над печерою, нагадувала своєю формою лице демона. Вхід в печеру – рот демона, а нижня щелепа десь під землею.

- Прошу. Якщо там буде якась тварюка, що охороняє це місце і вона тебе вб’є, то я буду знати, що туди не треба суватися.

- Ти такий люб’язний. Але набагато краще, коли ти мовчиш.

Не дивлячись на слова Антона, Стас пішов першим. Звичайно, нічого там не було. А щось могло? Пастки? Мало імовірно, що вони би вистояли кілька тисяч років і не вийшли з ладу.

- Не стовбич, бовдуре, іди швидше.

Печера була досить глибокою. Коли вони йшли,  було враження, наче вони реально прямували в жерло цього демона. Дійшовши до кінця печери, їх чекав глухий кут. Вони вже хотіли повертатися але в пітьмі почувся старий, хриплий голос:

- Люди. як давно їх не було.

- Китобій. – Сказав Стас

- Ти, бачу, людина знаюча.

- Що це значить? – Антон єдиний нічого не розумів.

- Хранитель. Китобоїв називали саме так, тому що це були мужні бійці, що могли побороти навіть кита голими руками. Їх також називали «Вбивцями демонів». В давнину чаклуни вірили, що кити – пекельні істоти, майже що сатани. Вони вірили, що кити за бажанням можуть за бажанням затопити всю сушу. Саме кити за легендами потопили Атлантиду.

- Ти знаєш навіть більше, ніж я думав. - З пітьми вийшов темношкірий чоловік з темним-темним волоссям. Він вбраний в червону мантію, на якій були вишиті золотою ниткою якісь символи. Найбільше вибивалося в образі його яскраво-блакитні очі.  Очі були найпомітнішими, якщо не враховувати лице, що повністю було в шрамах. Тільки очі виглядали живими.– А тепер кажіть чого приперлися? Хоча не відповідайте, я і сам зрозумів. Я вас розчарую, ви прийшли марно. Йдіть геть поки я спокійний.

Стас підійшов настільки близько до китобоя, наскільки це було можливо.

- Так, люди – це останні створіння, яким би ти довірив би печатку, ми зробили все можливе, щоб довести, що нам неможна довіряти подібне. Але послухай мене, скоро за цією печаткою прийде той, кому довіряти її ще небезпечніше. І він не заспокоїться, поки не отримає її. Не віриш моїм словам, поглянь мені в очі.

Китобій, не маючи ніякого інтересу, все ж таки поглянув в очі його гостю. Подібні речі він чув тисячі разів від тих, хто приходив за печаткою до них, але ці очі. Такі він бачив вперше. Це були очі людини, замучену часом, людини, яка мала лиш одне бажання – закінчити це божевілля. Роками він сидів тут, у печері поки його брати гинули на війні. Цей погляд неначе нагадав йому все те, що він прежив

- Що з твоїм другом? – Спитав китобій глянувши на Андрія.

- О, він був уражений магією світла. – Сказав Антон, у якого серце сховалося в п’яти, коли цей чоловік підійшов до нього.

- Поклади на підлогу.

Антон, не маючи навіть думки опиратися, виконав наказ.

- Так, так. Знайома ситуація. – Страж нахилився до тіла, яке неможливо було відрізнити від трупу. – Зараз, треба трохи почаклувати.

Він почав щось шептати, а нерухомий Андрій почав битися в конвульсіях. З його рота і очей почало витікати світло. Закінчивши, китобій протер руки, а світло розвіялося наче пилюка.

- Трохи світла застряло в мозку. Не найприємніше, що з ним було, але він житиме. Йому треба просто прийти до тями. Кажете, що хтось ще хоче отримати печатку?

- Так, один маг темряви.

- Дідько, постійно ці прокляті маги темряви. Вони постійно в історії роблять якусь підлість. Що ж, якщо ви кажете, що він вже йде, тоді…

Хранитель торкнувся свого амулета. Сказавши кодове слово, амулет відчинився. З нього випала монетка, точніше печатка.

- Тримайте, а тепер ходімо.

Аж тут пролунав якийсь стон.

- Де це я? – Андрій нарешті прокинувся.

- Слава Богу! – Стас ринувся до друга. – Зараз не час, треба йти. То можеш самостійно встати?

- Так, напевно.

Вони ринулися до виходу. На вулиці в цей час якраз почалася заметіль. Але вийшовши надвір, вони побачили дещо, силует. Серед білого снігу насувалася людина, або ж не зовсім людина. Ким би це не було, воно було чорніше за ніч. Санс