Акт II. Завірюха. Розділ п'ятий. Кучугури спогадів

Дивовижно! Сталося якесь лайно, і в цьому винен не Антон. В майбутньому зрозумієте мої слова

Було таке відчуття, що минула ціла вічність. Завірюха пробирала холодом до самих кісток. Тріо ще довго приходило до тями. Аж тут Стас дещо згадав. У нього з даркнету є голосовий помічник. Такий як Сірі. Його звали Майкл. Майкл працював без інтернету, що надавало йому перевагу. Коштує він 100, але для Станіслава на той час це було не проблемою.

- Майкл – сказав Стас – де ми зараз знаходимося?

Голос із телефонна відповів:

- На разі ваше місцезнаходження це Сибір. Єдиний Населений пункт від вас на 2 км до півночі

- Що ж, пішли тоді

Після 10 хвилин ходьби мовчанку порушив Антон:

- До речі, тебе не було видно ще з 2025. Що сталося?

- Тобі це потрібно? – відрізав Стас

- Мені теж – промовив Андрій

Зрозумівши, що виходу немає. Тим паче треба скоротити час, попри всі неприємні спогади він почав розповідати

- Добре… слухайте. Був червень 2024 року…

Київ. Червень 2024.

- Стасе побий тебе грім! – кричав батько – ти запізнюєшся в школу!

У мене тоді з батьком були натягнуті стосунки. Він тоді мене дратував. Мати, власне, теж. Все їм було не так. Щось скажу – тон не такий. Промовчу – значить щось планую. Закрив двері – значить щось ховаю. Встав за пів, а не за години до школи – значить розраховую, що зможу прогуляти школу. І так завжди.

- Без тебе знаю – відрізав я

Річ у тім, що сьогодні в мене з невідомої причини боліли м’язи. Кожен рух давався дуже важко

- Ти із себе розумного не корч – гримнув тато – а то на тиждень без гаджетів залишися

- Угу, добре

Я вийшов із квартири. Як же мене це дістало. Я спустився по сходах. Тому що знав, якщо я буду чекати ліфту, то мене затягнуть назад і прочитають нотацію про те, що треба поважати батьків.

Школа. 15 хвилин потому

- Середо, чому запізнилися? – запитала вчителька

- Олено Сергіївно, у мене були сімейні справи

- Ну я спитаю

Вчителька зателефонувала моєму батьку. Вона не зрозуміла, що ввімкнула динамік.

- Алло – сказала вона – Олексію, скажіть будь ласка чому ваш син запізнився?

І тут батько знову почав робити із мухи слона:

- А йому бач, вже школа не потрібна. Намагався сьогодні прогуляти уроки. Добре, он, що я його піймав. Ви йому двійку за запізнення поставте. Нехай знає, як запізнюватися

Вечір. Дорога додому

День видався жахливим. М’язи до сих пір крутило. Навіть не можна зосередитись. Я сьогодні не слухав жодного уроку. Я вже бува про щось подумав, як тут я опинився невідомо де. Повсюди була темрява і порожнеча. Аж тут я побачив силует в чорному плащі. Аж раптом він, точніше вона, заговорила:

- Серйозно? З 8 мільярдів людей мені дістався цей? Чом би не якийсь 30 річний чоловік. ЧОМУ САМЕ 13 РІЧНИЙ ПІДЛІТОК?

Я все обдумавши сказав

- Це все галюцинація, галюцинація

- Ти не перший, хто так думає – посміхаючись сказала невідома – я – сама смерть. І схоже, що тепер я маю коритися тобі

- Мені це все здається…

- Боже імбецил. Ти маєш мене перемогти у чесному поєдинку. Ось твоя зброю

Вона кинула мені під ноги катану. Хоч мій мозок і запевняв мене, що це не по-справжньому, але моє тіло рухалося саме по собі. Я підняв катану. І моє тіло почало рухатися

- Що ж, до бою – дістаючи  свою косу сказала смерть

- Так

Як тільки почався бій вона зникла у пітьмі. Потім почала з’являтися то там, то тут. Бій був довгим, але немає сенсу його переказувати. Має сенс лише кінець. Я просто у випадкове місце встромив зброю. І вгадав.

- Дивовижно. Ти перший, кому це вдалося

- Вдалося що?

- Перемогти мене

- От так просто? – сказав я, але потім згадав увесь бій – добре, може не так уже і легко

Вона підійшла до мане. І… вклонилася

- Хоч ти і бевзень, але тепер ти мій повелитель

Хотів я щось запитати, але тут прокинувся

- Фух, це лише сон

Але потім я побачив, що знаходжусь на дворі. Було вже дуже темно. Я підняв руку. М’язи вже не крутило. У руці лежала катана. Тоді я ще не знав, що там ув’язнена частина Смерті. Саме це і робить її такою могутньою

15 хвилин потому

Коли я дійшов до дому, то було зовсім пізно. Нарешті я зайшов до квартири. Там на мене чекали розлючені батько та мати.

- Ти де був? – запитав батько

- Я знепритомнів – відказав я – в мене стався больовий шок

Частково, це була правда

- А от мені здається, що ти ходив невідомо де. А потім вирішив почекати ночі з надією, що всі вже сплять

- От і нехай далі буде здаватися – відрізав я і пішов до своєї кімнати

- Розмову не закінчено – мовила мати – дослухай, що каже тато

Аж тут я не витримав

- Дістали, не даєте спокійно щось зробити – закричав я – ТА ЩО Б ВИ ЗДОХЛИ!

- Добре

Мене пробрало до мурашок. То був знайомий голос. Але ні одного з батьків він не належав. Тож я обернувся. Там стояла сама Смерть із диявольською посмішкою. Двох одним ударом. Це ж була невинна фраза. Максимум, що могло статися - відношення з батьками стали більш натягнутими. Але якщо ти повелитель Смерті, то це так не працює.

Сибір. Наш час

- А що далі? – запитав Антон

- Потім я навчився контролювати свою силу – відповів Стас – тепер, щоб когось убити потрібне лише клацання пальців

- А як тебе в дитячий будинок не забрали?

- Ну дивись…

Але тут вони побачили вогні. То було якесь поселення. Нарешті

- Потім розкажу – промовив Станіслав – зараз у нас інше завдання: не померти від холоду

- Так – підтвердив Андрій – потім…

І вони попрямували