Танець з минулого

Зайшовши до залу, дівчина бачить, що перед нею струнко стоїть пекло. Яке так дволико всміхається їй. 

– Ніколи не думала, що ти вмієш так викривляти вуста

– Як саме, Миросю?

– Так ницо й поверхнево. Невже ти був таким завжди, камене моєї душі?

– Поетично. Відколи закохався у вас, панно. 

Він підійшов до неї ближче: – Я знав, що ви прийдете в цю особливу днину.

Справа помічає скрипаля, що чекає команди заграти. Не наважуючись підняти погляд, відвертається в бік. Не від сорому чи відрази. А від страху що-небудь розчути в пам'яті своїй.

– Дайте-но руку, Мирославо, - мовчки подавши знак музиканту, продовжив: – Чи не згодиться ваша особа подарувати один танок?

Все сумніваючись, поступово вона торкалася його долоні, доки мимохіть не линула в обійми партнера. 

Сьогодні, 10 літ тому, ми домовилися щороку святкувати одним безслівним танцем цей день.

– Як так, що людина, котра забула все прекрасне між нами, згадує лише обіцянку? Що з тобою, Славо?

А той все пригадує слова відомих триголосих співчинь, від яких вони ще дітьми чули цю солодку пісню 

– У садочку вівчара стрічає

Дівчинонька, що його кохає. 

– Чи не вважаєте ви це долею – почути пісню, яка так яскраво описує наші дитячі реалії, Миросю ?

– Аж надто казковий початок, як для двох психічно нерівноважених.  

– Вони ж не знали, як обернеться для нас їхня мелодія, Мирославо, – на секунду усміхнувшись, Слава огортає в широких обіймах "любу". "Любу", яка впевнено чекала, коли "коханий" дістане кинджал.

– Всюди буйно квітне черемшина. 

Легкий вальс, плавні рухи, і міцно Мирослава стискає сорочку хлопця на серці, тихо пустивши сльозу. 

– Мов до шлюбу вбралася калина.

Гострий поворот. Відчуження. Ностальгія 

— Вічара в садочку. – А Слава не відводить погляду від неї. 

– В тихому куточку. – насупивши брови, та відволіклась на скрипаля. 

Нахил вправо. Поворот.  

– Жде дівчина, 

Повільна хода. Меланхолія 

– Жде...

І момент безслівного акту. Коли настільки сильно проступають згадки,. Одна за одною. Що й розпач душить горло, не даючи вимовити ані звуку.

– Чому? – прошепотіла панна, не маючи сил твердо озвучити фразу.

– Що Чому?

– Ти приносиш мені стільки болю? Навіщо згадуєш давно забуте?

– Хаха, аби щоразу при споминах нашого минулого ваше серце боліло чимдуж. Щоб почуття ваші були настільки щирими, як бездонна печаль, а емоції – настільки глибокими, як кришталеві сльози.

Поглянувши на кароокого парубка, до неї проступила лють.

– Що ви вбачаєте в мені, Миросю? Мене? Чи відблиск мого дитячого я? Поруч із вами не дитина з гірких спогадів. 

– Дійсно. Бо очі ці вже не блищать тієї жагою життя й любов'ю. Навпроти стоїш ти. Справжній.

– Як і ви, Мирославо. Така ж, як і я. Не минула постать. А ви. І ваша безсердечність до мене. 

На мить так боляче стало в серці дівчини, що пристисла руку до грудей, зігнувшись від горя. Ніби щойно в тіло і справді влучили отруйною стрілою. 

– Я більше не належу минувшині. Ні жодним примарним мріям. Бажанням. Тому сьогодні це востаннє, коли я запросив вас до нашої обіцянки, Миросю 

– Так. І мені більше не потрібно виправдовувати тебе. Я визнаю. Що більше не згадаю. І зізнаюся тобі востаннє. Що промені кохання між нами назавжди. омертвіли.