Злорадна потуга

...– Вам болить? Болить від того, що не в змозі вбити мене? Ви не уявляєте, який я щасливий від того...

– Сто чортів тобі б у печінку, покидьку...

Друга хвиля стає найтривалішою. Що зломлює найсильніше.  Коли від розчарування й печалі навіть смішно. Етап боротьби з дитячими переконаннями й гидким сьогоденням....

– Мерзото. Ти першим розпочав грати проти мене.

– Прошу, назвіть мене Славком. І я знову почну відчувати до вас зневагу. Бо це миле личко рве душу за той мій вчинок

– За який саме? Як ти подвійно служив моїм батькам та будував плани їхньої загибелі? Чи тоді, коли ножа мені встромив за допомогу найманому угрупуванню? Або коли здавав план проєктування будівлі, аби вдало напасти на моїх сестер?

– Я став для вас уособленням почуття, яке є сильніше за кохання. І це ненависть. Що може бути краще, коли у ваших очах я випромінюю настільки могутню відразу?...

За обіднім столом увечері,  де в тиші навіть серця стук не чути. Вогонь у печі тріщить. Недосип в очах гнітить. Сидять навпроти За довгим столом Слава й Мирося.  

...– Чи склалося все інакше? Якби тоді ми по-справжньому закохалися? – порушує спокій герцогиня.

– Я кохаю вас, Мирославо. Понад усе, - з усмішкою, продовжуючи неквапливо насолоджуватися їжею, відповідає Славко.

– А як нормальні люди? - вона подивилася на нього, усе повільніше водити виделку на тарілці.

– У тому то і справа. Ми народилися НЕнормальними. Ми народилися аристократами. Нам не властиво бачити світ вільним. Нам не властиво правильно кохати...

– Відколи ти почав ненавидіти мене?

– Хм, відтоді як полюбив вас. Коли я усвідомив, то хотів завдати вам нищівних емоцій, які ви відчували б лише зі мною. Щоб ви були зломленою,  спустошеною. Але вічно в моїх руках

– Божевільний.

– Так. Вам відомо, якою була моя родина ззовні. Та в моїх очах їхнє "кохання" назавжди збереглося. Зараз вас 20, мені 22. Небагато часу минуло зі смертей. Та їхні погляди, уявлення й почуття житимуть із нами до кінця...