Хвороба страху

– Який зиск від цього моїй родині?

– Будь-яка цінність з історичної скарбниці нашого герба(дому)

Родина гг володіє чималим культурним спадком, де серед експонатів більшість вважаються пам’ятками національного значення.

– Безперечно гарна пропозиція. Ваші батьки не були б задоволені такою марнославною дочкою. Але ми дамо відповідь пізніше, чи підходить нам пропозиція, герцогине

«Невже їм замало таких реліквій державного значення? Чи вони могутні настільки, що мистецькі витвори немов пил для них? Чого ж ті захочуть...»

– Миро, ти нас лишаєш?

– Я приходитиму щодня. Та в нашому домі тепер люди, які бажають вам зла. Я розберуся з ними, а ви Почекайте тут. Якщо хтось збирається нашкодити – відгамсельте їх добряче. А про наслідки я подбаю 

– Але ти сама там будеш? Не страшно?

– Гелю, доки ви молитеся за мене, я завжди буду в безпеці. Вірте мені

– Я подбаю про Зелю! Я всіх захищу 

– Про кого, малявко? Я старша!

– Ви будьте сміливими тут, захищайте одна одну. До зустрічі. Люблю вас...

І молодій герцогині доводилося самій боротися з родичами за успадкування маєтку з усім його надбанням. Знаючи корисливість та зажерливість найближчих сімейних зв’язків, вона позбулася їх миттєво. Перша хвиля страху минає.

– Що зі мною буде завтра? Як утекти від цього пекла?...

Деякі по лінії батька збиралися продати дівчину після завербування верхів’я герцогського герба. Їм легко підкупити робітників будівлі Миросі. Навіть тим, кому вона вірила раніше, зараз не було сенсу відкрити свою біль. Треті ж у свою чергу маніпулювали документацією на успадкування, використовуючи противників Мирослави в аристократії. Ця друга хвиля жаху накрила її з головою, закриваючи шлях до повітря. Дно все ближче,  страх все сильніше стукає в голові...

Вони знали, були готовими до очікуваної поразки малої плаксійки. На їхню прикрість, у молодиці були ті, кого та хотіла захистити від усього зла на світі та забезпечити достойне майбутнє.

– Слабкість її стала найбільшим стимулом боротьби, - каже герцогиня під чорним прапором.

І єдиний з усіх, хто ходить по лезу меча разом із самою білою герцогинею – друг із дитячих літ. Той єдиний, кого батьки її наважилися вписати в заповітною книжку, сподіваючись, що той опікуватиметься й берегтиме їхню доню.

– Дякую, Славо, що лишаєшся зі мною.

Виписавши долю з усіх багатств йому, маски можна було зняти. Спала та щиросердна любов. Доброта людська спотворилася до невпізнаваності.

Один із тих, хто долучився до вбивства старших герцогського дому. Той, що таємно допомагав у провокаціях молодої герцогині, домовляючись із її ворогами. І однісінький, хто був поруч зі смерті її батьків, висловлюючи брехливі наміри щирості й чуйності.

– Славко?...

Не тямлячи себе від люті та відчаю, перші, кому довелося заплатити за гріхи Слави, його родині.

– Як палко горить твій дім, юначе. Нехай же з ним і стліє спомин про нашу казкову любов, мій старий-добрий друже, хахаха...