29

Віра.

Памʼятаю, що я солодко заснула в обіймай Деяна. Що ми ніжились та говорили про майбутнє. Він сказав, що буде радий, якщо я завагітнію, якщо в нас буде дитина. І це неабияк зігріло мою душу. Я впевнилась, що точно кохаю його, а він мене. І що бути з ним це правильний вибір. Я була щаслива. Але що ж сталося далі…

***

Я почула дивний шурхіт десь поза кімнатою. Не надала цьому значення, поки він не повторився ще двічі. Спочатку я подумала, що це Деян можливо прокинувся і пішов попити води, але він мирно спав поряд. Мене це насторожило і заснути я вже не могла. Шурхіт повторився ще раз, та цього разу навіть з якимось стуком. Я хотіла розбудити Деяна, але потім взяла себе в руки. Може я просто забула зачинити вікно на кухні? І це шурхотить тюль. Я повільно підвелася та на пальцях пройшла в коридор. Там було темно і порожньо. Так само тихо я зайшла до кухні і там мало не померла зі страху.

— Не кричи, — тихо сказала матір, — не розбуди свого… кавалера.

— Що ти тут робиш? — серце калатало, мов божевільне і я досі не могла прибрати руку з вмикача світла.

— Я прийшла поговорити. З тобою, як рідною людиною. Без зайвих вух всяких… сумнівних особ.

— Як ти тут взагалі опинилася? Що відбувається? — я трохи опанувала себе.

— О ти не уявляєш, що я вмію робити, — вона тихо засміялась, — сподіваюсь, ти перейняла від мене хоча б щось. Хоча, ти вже добряче себе зіпсувала, лягаючи в ліжко до цього покидька.

— Я не збираюся це вислуховувати, — мій голос тремтів, але від злості. 

— А що? Неприємно? — вона підійшла ближче, — але ж я просто констатую факти.

— Тоді бери ці свої факти, — я вказала рукою на двері, — і забирайся геть звідси.

— Ти не смієш мене виганяти, — засичала матір, — я народила тебе.

— Справді, — я пирснула сміхом, — лише народила. І просто покинула на чужу людину. І ти мені не мама. Бо з власною дитиною ніхто так не вчиняє.

— Я не хотіла цього робити, — вона похитала головою і різко опинилась поряд зі мною. Рукою міцно затулила мені рота, а потім за мить поряд звідкись зʼявилися два міцні чоловіки. Я не бачила їхніх облич, бо вони були в масках. Всіма силами намагалась вирватися, але вони міцно тримали мене за руки і за плечі. В передпокої я змогла вчепитися за двері, коли зрозуміла, що все стає тільки гірше. Але сили були не рівні, то ж вони змогли схопити мене сильніше. Борячись, я ногами зачепила тумбу разом з дзеркалом і вона повалилась на підлогу. Я сподівалась, що цей шум розбудить Деяна і він зможе врятувати мене. Але дізнатися про це в мене не вийшло, бо щось важке вдарило мене по голові і я втратила свідомість.

***

Я важко розплющила очі і намагалась боротися з запамороченням. Голова боліла в тому місці, куди прийшовся удар, а в роті було шалено сухо. Довелося докласти деяких зусиль, щоб підвестися та сісти. Але всі ці проблеми різко відійшли на задній план, коли я все ж озирнулась. Виявилося, що я знаходжуся в якійсь камері з решітками замість стін. Єдиною справжньою стіною була та, що позаду, до якої було прикручене власне ліжко, на якому я лежала. Збоку почувся шум і я доволі різко на нього відреагувала, забившись у куток.

— Прокинулась вже, чудово, — до мене повільно підходила матір, тримаючи руки за спиною. Це змусило мене напружитись.

— Що відбувається? — тихо спитала я, — чому я тут? Чому зачинена?

— Щоб не наробила дурниць, доню, — вона провела пальцем по решітці, — я ж намагаюсь тебе вберегти, памʼятаєш?

— Ти вже геть збожеволіла, — з деякою огидою відповіла я, — випусти мене негайно!

— Тихо-тихо, — вона відступила назад, — це все всього лиш задля твоєї безпеки. Щоб ти не постраждала.

— Від чого? — я підійшла ближче, — від чого я маю постраждати!?

— Ми повідомили тому недоумку, що ти в нас. І що все це наслідок лише того, що ти звʼязалася з ним. Що він посмів лише торкнутися тебе. Так що… він отримає своє, повір, — абсолютно холодно та байдуже говорила матір.

— Що? Що ти збираєшся з ним зробити? — я підбігла до решітки та вчепившись за неї пальцями, почала трясти. — Відповідай!

— Нічого особливого, — вона нудьгуюче скривилась, — просто те, що і повинна була б… зробити ти. Як тільки дізналася про ворожість наших сімей. Ти мала вбити його, Віро. Але вилізла твоя слабкість. Непотрібна емпатія. Тепер я мушу все це виправляти.

— Та ти просто божевільна, — я істерично засміялася, — ти… ти чуєш взагалі себе?

— Тому, щоб ти не наробила дурниць… Щоб не втекла, не попередила його, не захистила, я посадила тебе в цю клітку. Так, неприємно. Та це вимушена міра. Не хвилюйся, все буде не довго. Мій пістолет заряджений по вінця. Декілька куль і… Ми з тобою почнемо нове спокійне життя.

— Випусти мене негайно! Ти хвора… Тобі потрібна допомога лікаря, яка ще помста!? — мене трясло від істерики, від усвідомлення того, що ця жінка може наробити.

— Віро, все своє життя я намагалась вберегти тебе від цих конфліктів. Навіть не дала тобі крові сімʼї, що повʼязана з цими подіями. Я хотіла, щоб ти була щасливою і жила прекрасне життя. І ніколи б не могла подумати, що ти сама з головою поринеш в саме пекло. Мені дуже шкода… Тому я мушу це виправити.

— Але ж ти теж не з цієї сімʼї, — мої очі наповнилися сльозами, — ти ж інша, мамо… Хіба ти повинна це робити? Якщо ти зраджувала його, якщо він не мій батько, то…

— Ця зрада була мені потрібною, — спокійно сказала вона, — так, я кохала твого справжнього батька і зберегла йому життя. Але потім почуття до Малиновського запалали з новою силою і я була рада, що все склалося саме так. Що моя дитина не повинна проходити через все це. Але я завжди буду поряд зі своїм чоловіком. І відстоюватиму його ідеї.

— Які ідеї? Заради чого вся ця кривава бійня? — я вже не стримувала себе і плакала без сорому.