28

Деян.

Я ввірвався до них, бо просто вже не витримав слухати цинізм та жорстокість тієї жінки. Коли ворог опинився так близько, то тепер мені здається, що все, про що розповідала мама, було ще добряче применшено. Я заховав за собою Віру, бо мені хотілося відгородити її від цього жаху. І від всього, що вона пережила раніше…

— Та невже? — заговорила жінка, — ти і є їхнім сином? Спадкоємець кривавої імперії.

— Вибачте, та з того, що я дізнався, кривавою точно є не моя сімʼя.

— Чуєш, доню? — вона звернулась до Віри, — з ким ти звʼязалася? Він звинувачує нас в жорстокості. Але ми просто діяли на випередження…

— Мамо… годі, — невпевнено сказала вона і міцно вхопилась за мою руку, — чим більше ти говориш, тим сильніше я розумію, що шкодую про цю зустріч.

— Що? — жінка розсміялась, — невже? Шкодуєш, що ти жива і що зустріла рідну матір?

— Краще б я так і залишилась в невідомості і лише здогадувалась, якою могла б бути моя сімʼя. Уявляла собі, як виглядає моя матір, чому залишила мене. І якщо чесно… деколи я думала, що ти померла. Знаєш, то краще…

— Не смій, — просичала вона і підійшла ближче, — не смій говорити, що краще б я померла. Я врятувала тебе! Заховала від цих псів, що роздерли б тебе на шматки. Ти маєш бути вдячна, а не звинувачувати. А головне в чому? Що матір берегла дитину?

— Ви першими вбили мого батька, — втрутився я, — за що? Через якусь гіпотетичну загрозу?

— Обоє досі як малі діти, — її настрій щоразу ставав лютішим, — вірите, що все можна було б вирішити мирно. Хтось мав покласти цьому край. І ми мали виграти!

— Забирайся звідси…— Віра затремтіла і здавалося, що готова розплакатися. Але зібрала всю свою волю та намагалась тримати себе в руках, — як виявилося, ця зустріч ніколи б не мала відбутися.

— Ти ще пошкодуєш про це, — вона мало не спопелила мене поглядом, — ти і вся твоя сімʼя. Ненавиджу!

Жінка пройшла повз, навмисно штовхнувши мене плечем. Я втомлено прикрив очі і стояв не рухаючись. Віра й досі міцно стискала мій рукав і я відчував, як вона тремтить. То ж повільно обернувшись, я обережно загріб дівчину в обійми, а вона наче того й чекала, бо притулилась так сильно, ніби хотіла розчинитися в мені.

— Все добре, — прошепотів я, гладячи її долонею по волоссю.

— Вона чудовисько, — прохрипіла Віра, — вся моя сімʼя це просто чудовиська. Я не можу повірити…

— Ти в цьому не винна, чуєш. Від тебе нічого не залежало.

— І я не рідна їм, — вона підняла голову на мене, а в її погляді була безодня відчаю, — мій батько невідомо хто. А мати… краще б її взагалі не було. Кровожерлива та жорстока, яка зрадила чоловіка. Навіть, мабуть, і не кохала його…

— Зате тепер ти точно зі спокійною душею можеш вивести татуювання, — я сказав це неподумавши і відразу ж замовк. Адже зараз говорити на цю тему було максимально тупо. Тим більше, що першочергово це була моя ідея, просто, щоб совість не мучила мене… Адже все-таки під цим знаком вбили мого батька.

— Ти правий, — тихо сказала Віра, — тим більше, я не маю ніякого відношення до цього татуювання. Адже Малиновський не мій батько. І це ще більше доводить мене до істерики. Образ моєї матері, що роками я будувала в своїй голові за декілька хвилин розбився вщент.

— Мені дуже прикро, — я провів долонями по її руках, — але коли я побачив у неї те фото… Потім трохи послідкував і виявив таке ж тату. Я мусив привезти її до тебе. Хотів, щоб ти знайшла матір, була щасливою. Але й гадки не мав, що все обернеться саме так. 

— То ти… переступив через себе, тільки б я зустрілась з мамою? Знаючи, до чого вона причетна… — Віра говорила майже пошепки, уважно дивлячись на мене.

— Після того, що намагалась зробити моя матір… я зрозумів, що все це просто жахливо. Якась незрозуміла ворожнеча, про яку ніхто нічого не пояснює. Твоя мати не назвала причину всіх їхніх дій. Моя теж постійно лише накручувала мене на те, що є вороги, що ваш знак — прокляття і його треба остерігатися. Але чому наші сімʼї ворогують і що взагалі відбувається? Для мене це досі загадка. І мені соромно, що я пішов на поводу в цих обставин та зробив з тобою таке…

— Ну, мені приємно, що ти вибачаєшся, — вона легенько посміхнулась, — але ти теж ні в чому не винен. Виходить, ми розплачуємось за гріхи своїх батьків… А вони цього навіть не хочуть визнавати.

— Я не хочу повертатися додому, — прошепотів Вірі на вухо, від чого вона засміялась, — не хочу в ту неприємну атмосферу, яку створює моя матір.

— Ми можемо залишитися тут, — так само прошепотіла дівчина, поклавши руку мені на щоку.

Я задоволено посміхнувся і на мить залишив її, щоб відпустити всіх своїх людей. Наказав їм нічого не говорити матері, навіть якщо вона буде погрожувати. А коли повернувся до Віри, то дівчина щось активно шукала в кухонних тумбах.

— Що ти робиш? — запитав з деяким подивом.

— Намагаюсь заварити нам чай, але… Я або викинула його, або він закінчився. Щось не можу пригадати. Лише дарма ввімкнула чайник.

— Ти голодна? То давай зʼїздимо кудись, пообідаємо. А потім…

— Я просто хотіла зробити тобі приємне, — Віра посміхнулась і підійшовши ближче, взяла мене за руку, — на власній кухні, поряд з тобою. Уявити, що ми пара… звичайна пара, що живе разом. Де жінка заварює чай своєму чоловіку, віддає йому чашку. Чоловік бере її з рук коханої, відставляє вбік і цілує. Довго-довго вони цілуються, обіймаються та насолоджуються одне одним. А потім чоловік пʼє ледь теплий чай і радіє, що у нього така неймовірна жінка.

— Як ти гарно все це описала, — я пригорнув Віру так ніжно, наскільки це було можливо. — Я напевно про таке навіть ніколи не мріяв.

— А зараз? — вона обережно спитала, — про що ти мрієш зараз?

— Про тебе, — мої пальці легенько торкнулися її щоки, — про всі миті, які ми можемо пережити разом. Про холодний чай і гарячу каву, про зімʼяту постіль і запах випраних речей вдома… Мені так набридло все те, що було. Я хочу почати нове життя поряд з тобою. Стати новою людиною. І більше ніколи не згадувати весь той жах, що відбувався з нами.