27

Віра.

Ми повільно піднялися на поверх, на якому знаходилась моя квартира. Весь цей час все було мовчки. Деян не відповів на жодне моє питання, а просто вів мене за руку до мого дому. Мені було страшно і одночасно я була в передчутті. А що, якщо він хоче, щоб ми разом жили тут. Можливо він і не звик до такого скромного життя, та все ж, якщо він так сильно хоче втекти від матері… Коли ми повернули до дверей моєї квартири, то там нас зустрів один з людей Деяна. Він стояв наче на охороні дверей і був готовий накинутися на кожного, хто захоче проникнути всередину.

— Що відбувається? — тихо спитала я, міцно стиснувши дололю чоловіка.

— Все готово? — запитав він у свого помічника, ігноруючи мене.

Той чоловік кивнув і відчинив двері. Одразу в ніс вдарив до болю знайомий запах моєї домівки. Захотілося вдихнути його на повні груди і залишитися тут назавжди. Але боковим зором я бачила Деяна і серце трохи стиснулося. Чи хотіла б я зараз бути без нього? Здається, я закохалась в нього занадто сильно, щоб хотіти відпустити чи втратити наші стосунки. Ми повільно пройшли вглиб квартири, зупинившись перед дверима в кухню. Деян пропустив мене першою, а потім зайшов слідом. І вже там я побачила жінку, яка чомусь сиділа за столом і була доволі розлючена.

— Що відбувається!? — вона підхопилась, побачивши нас, але зверталась ніби лише до нього, — яке ви маєте право…

— Будь ласка, спокійно, — Деян підняв одну руку, намагаючись заспокоїти її.

— Ви викрали мене. Приволокли сюди. Як це називається!? Я звернуся в поліцію!

— Деяне, що відбувається? — я нахмурившись, звернулась до нього. Бо взагалі в голові не могло вкластися, що він викрав якусь жінку. Так як і мене колись.

— Віро, — він прочистив горло, — це твоя матір.

— Щ-щ…— я не договорила, взагалі не змогла говорити, бо відчувала, як різко починає бракувати повітря. Міцніше вхопилась за руку Деяна і просто намагалась не впасти. Нікому не подаючи виду, що зараз зомлію.

— Ви що, жартуєте? — жінка засміялася, — це такий розіграш чи що? Що вам треба від мене?

— Не заперечуйте, — серйозно сказав Деян, — це ваша донька. Яку ви колись давно залишили і нічого їй не пояснили.

— Я… я не… Я нікого не залишала, — обурилась вона.

— Справді, — він поліз рукою у внутрішню кишеню піджака і витяг звідти фото, яке я стільки років берегла. Хоч воно і було складене, впізати можу його з тисячі папірців. — Тоді що це? У вас є така ж фотографія, я памʼятаю.

— Це не… Не може бути, — вона розгорнула фотографію, але майже відразу погляд жінки спрямувався на мене.

— І щоб ви точно зараз не хотіли нас переконувати у протилежному… Ти дозволиш? — Деян торкнувся моєї спини, натякаючи на татуювання. Я ніби зачарована розвернулась і він обережно спустив край моєї блузки.

Жінка тихо ахнула і не зронила жодного слова. Потім Деян відступив від мене і на моє здивування підійшов до неї. Попросив її зробити те ж саме. Вона досить довго вагалася, але впевнений і дещо погрожуючий погляд Деяна зробив своє. Вона повернулась спиною, але не чекаючи, сама опустила свою футболку. На її лопатці красувалося ідентичне татуювання. Таке ж саме зображення букви М, що мучило мене стільки років. Деян дещо співчутливо глянув мені в очі, а потім легенько торкнувшись мого плеча, вийшов з кухні, зачинивши за собою двері. Ми з тією жінкою залишились наодинці.

— Невже це… правда? — не втрималась і спитала я. Голос тремтів, як і руки, але я намагалась не показувати перед нею свою слабкість.

— Я до останнього вважала, що мене намагаються обдурити, але це… — жінка… мама… торкнулась своєї спини.

— Це… я… навіть не знаю, що сказати, — я опустила голову, — чому? Чому все сталося саме так? За що ти так вчинила зі мною?

— Люба, я просто намагалась тебе захистити, — вона ніби хотіла кинутись до мене, та в якийсь момент зупинила себе.

— Захистити? Чому? Від кого? — я похитала головою, — і чому я нічого не памʼятаю?

— Ти… нічого не памʼятаєш? — здивувалась вона.

— Мої чіткі спогади починаються лише з того моменту, коли я опинилась в дитячому будинку. До цього моменту все жахливими обривками, які нічого не пояснюють. Я навіть не памʼятаю тебе…

— Просто, це… — вона опустила очі і наче винувато розхвилювалася, — коли я дізналася, чим займається мій чоловік, то категорично відмовилась від дітей. Ця ворожнеча лякала мене і це було жахливо. Я розуміла, що з дитиною на мене буде надто багато важелів тиску.

— Стоп, — я жестом зупинила її, — ти кажеш, що твій чоловік. А чому не мій батько?

— Бо у мене був роман з іншим, — спокійно сказала мати, — це було не довго, але між нами були почуття. І я завагітніла тобою. Але зізнатися в цьому — підписати смертний вирок. А я хотіла зберегти життя і коханому, і собі. 

— Тобто я…

— Так, ти не Малиновська. І я дуже цьому рада. Що в тобі не тече ця жорстока кров. Але доводилось ростити тебе як нашу доньку. І це татуювання… Я всіма силами намагалась переконати його не робити. Що ти ще дитина, що це не потрібно. Але він був неприступний, бо ж це їхня «традиція». Мене вони теж затаврували, як бачиш.

— Ну і що? Що було далі? — я чомусь почала злитися, — де в цій історії моя втрата памʼяті?

— Спочатку Малиновський вбив їхнього голову сімʼї. Це було дуже неочікувано і я готувалась до найстрашнішного, ще й була за крок до пологів. Та чомусь відповіді одразу вони не дали. Лише через кілька років таки помстилися і вбили мого чоловіка. Я справді кохала його, хоч і зрадила. Тому взяла собі за мету теж помститися за нього. Але мені не вийшло. Жінка Власа вижила, хоч і сильно травмувалась. І це було фатальною помилкою. Тоді я зрозуміла, що вони прийдуть за мною. Точно прийдуть і я мушу втікати, хоча б сховати тебе. Захистити. Бо це кляте татуювання в маленької дитини точно притягнуло б неприємності, як довбаний магніт.

— Ми втікали потягом, так…— я нахмурилась, — щось у моїй памʼяті таке зʼявлялося…

— Так. Це було дуже швидко, я хотіла вивезти тебе якнайдалі. Але нам не можна було бути разом, тому я залишила тебе у своєї сестри. Інакше, вони б відслідкували нас і вбили. Я думала, що це вирішить усі питання, але… На ваш слід вийшли. І Василина мусила тікати з тобою.