25

Деян.

Я міцно стискав пальцями чашу з фруктами. Хотілося просто стерти її в порошок разом з усім вмістом, щоб ніхто навіть й близько не зміг торкнутися отрути. Але декому все ж хотілося кинути той порошок в обличчя. І мені просто не віриться, що моя матір могла вчинити таке. Я б навіть не повірив ніколи, що вона подумала про те, щоб когось отруїти. А тут безпосередня дія… Я стояв на сходах і продовжував сверлити ту дурнувату тарілку. Вірі так й не зміг нічого розповісти. Не знаю, кого саме я захистив цим, але думаю, що так буде найкраще. І далі тримаючи ту чашу з фруктами, я впевненим кроком пішов до матері. Я переконаний, вона ще точно не спить.

— Ти знову вриваєшся до моєї кімнати, — мама не відривалась від своєї книги, — це вже стає поганою звичкою.

— Справді, — я тихо засміявся і це було дещо істерично, — а мені здається, дехто інший поводить себе занадто погано.

Я підійшов ближче і голосно поставив чашу на 

приліжкову тумбу поряд з матірʼю. Вона різко повернула голову в бік і побачивши ті фрукти, на якусь мить завмерла. Обличчя дещо зблідло, проте дуже швидко вона повернула собі самоконтроль і дивилась на мене звичним холодним поглядом.

— Дякую, та я зовсім не голодна.

— Справді? — я з запитанням підняв одну брову, — може тоді… хм, знаєш, а я дуже голодний. Щось не встиг навіть нічого перекусити зі всією цією метушнею. Думаю, фрукти мені не завадять. 

— Що? — мама нахмурила брови.

— Вони надто апетитні, — моя рука потягнулась до фруктів і я відірвав собі одну виноградину. В той момент мною керувало щось дуже дивне, бо страху не було жодного. І от цей виноград вже майже опинився в моєму роті…

— Заспокійся, — вона різко вдарила мене по руці, від чого я розімкнув пальці і ягода впала на підлогу, — що це за цирк?

— Невже? Цирк? А ти не хочеш мені пояснити, як ці отруєні фрукти опинилися у Віри в кімнаті!?

— Поняття не маю, — мама знову повернулась до книги, — може хтось з наших працівників вирішив пожартувати. Але не хвилюйся… я про все дізнаюся і винних буде покарано.

— Не сумніваюсь, — я натягнув посмішку, — але ти думаєш, я настільки тупий, що нічого не знаю про зелені кристали? І хто їх придумав робити…

— І ти так паплюжиш памʼять про нього, — виплюнула матір, — звʼязавшись з цією дівкою. Прямо в нашому домі. Вона мала зʼїсти один шматок і просто зникнути. Повір, ти б швидко забув про неї.

— Якщо це ще раз повториться, — спокійно сказав я, — то наслідки будуть…

— Ти смієш мені погрожувати?

— Я не погрожую, — сказав я, вже йдучи до дверей, а просто попереджаю.

— Ти дуже пошкодуєш, що звʼязався з нею. Віра зведе тебе в могилу, а ти їй допомагаєш власними руками. Я лише хочу зберегти свого єдиного сина. Чоловіка вони від мене вже забрали. І я не дозволю відібрати ще й тебе.

— Добраніч, — я гримнув дверима і швидко пішов геть.

Мені здавалося, що я просто задихаюсь. Хоча повітря точно вистачало. Мене обурювала поведінка мами, яка перша ж колись мені казала, що все вже в минулому і не варто бруднити руки. Але зараз вона ж починає криваву гру і я бачив її очі. Ніби в божевільної. Їй подобається уявляти те, що вона може вбити Віру. Я розумію її, адже мама втратила тата через їхню сімʼю. Ця ненависть справді присутня і може навіть невеликою частиною живе й у мені. Але Віра стала для мене занадто особливою, щоб я міг чи хотів вбити її. Впевнений, що вона ні в чому не винна. А лише жертва того, що народилась в цій сімʼї.

— Ой… вибачте, — в мене влетіла одна з покоївок, яку я взагалі не помітив, будучи в своїх думках, — Деяне Власовичу, все добре?

— Так, — коротко сказав я, — ні. Стій, чекай. Збери мені зараз негайно всіх, хто працює в цьому домі. Навіть тих, у кого сьогодні був вихідний. Це терміново. І чекаю вас всіх в кухні.

Вона винувато закивала головою і зникла. Ще не знаючи, що її та інших чекає звільнення. Я не пошкодував нікого, бо й гадки не маю, хто міг допомогти моїй матері. Також сказав утилізувати всі продукти та їжу. Не знаю, куди могли ще підсипати отруту мого батька. То ж вранці дім зустріла тиша. Але я не зімкнув очей, а весь час працював у своєму кабінеті. Коли вирішив трохи розімʼятися, то зустрів Віру. Це мене трохи налякало, бо я наказував їй не виходити з кімнати. Та вона була в хорошому настрої, то ж і я заспокоївся. Пообіцяв їй сніданок в гарному місці, бо ж в нас вдома нічого не залишилось. Та й взагалі я хотів провести з нею час, поговорити про нас, про наше майбутнє… Я ще мав завершити деякі справи, то ж попросив зачекати на мене. 
Коли я прийшов до її кімнати, Віра сиділа на ліжку, розглядаючи якесь фото. На ньому була маленька вона. Така маленька красуня і я мимоволі замислився,  що такою може бути наша донька… Потім зупинив сам себе, адже я ніколи не хотів мати дітей… І я наважився поговорити з нею про важливе, але раптом з Вірою щось сталося. Спочатку вона дивилась на мене скляним затуманеним поглядом, потім її почало легенько трясти і зрештою вона впала мені на руки без свідомості.

— Віро… Віро! — я пробував привести її до тями, але вона лежала на мені ніби мертва. Я швидко дістав телефон і наказав своєму помічнику прибігти сюди.

Ми їхали до лікарні, порушуючи всі правила. Та мені було байдуже, адже здавалося, що дихання Віри стає все слабшим. Я міцно тулив її до себе, відчуваючи тепло тіла дівчини і заплющивши очі, намагався молитися. Згадував все, що колись давно вчила мене бабуся і що вже давно зникло з щоденної памʼяті. Але в такі миті важливі слова все-таки десь зібралися зі всіх закутків моєї свідомості. 
Хоч це була лікарня, де наша сімʼя завжди обстежувалась і всі мене тут добре знали, з Вірою піти я не зміг. Адже я їй просто ніхто в їхньому розумінні. 
Очікування було не дуже довгим, але для мене наче пройшла ціла вічність. Я ходив туди-сюди довгим коридором лікарні і згадував, як важко було тоді, коли мама потрапила в аварію. Скільки ночей я провів у цих стінах. Скільки я плакав. Здається, що саме тоді в мене закінчилися сльози і більше я не зронив жодної сльозинки. Але зараз я відчував, як тремтять мої руки. Які вони сухі та холодні. Я боявся втратити Віру, мені вже не хотілося уявляти життя без неї. То ж коли до мене вийшов лікар, всередині ніби все провалилося.