23

Деян.

Я ледь не вибіг зі свого кабінету і швидко йшов туди, куди вели мене ноги. Адже сталася просто катастрофа. І я не впевнений, що мама зможе закрити на все це очі. Вона точно не дурна, особливо, коли ця тема стосується того, що відбувалося раніше. Ті вкрадені прикраси були її найбільшим скарбом, адже справді дуже дорогі та вінтажні. Ще тоді, будучи малим, я точно знав, що викрали їх ті, хто має відношення до знаку з буквою М. А тепер я знаю, що це сімʼя Віри. Все сталося так невчасно! Я був готовий діяти негайно, якби вона погодилась вивести татуювання. Вже навіть знайшов того, хто б зміг це зробити… Але цей клятий збіг обставин… Мене аж розпирало від злості, від чого я зі всієї сили гримнув кулаком до стіни. І аж потім помітив, що поряд хтось стоїть. Покоївка здригнулась і відступила на декілька кроків.

— Чого тобі!? — я різко повернув голову і прогарчав.

— Деяне Власовичу… В-вас кличе ваша матір.

— Що? — від гніву я навіть не до кінця усвідомлював, що вона каже, — для чого?

— Я не знаю, — дівчина склала руки перед собою і відвела погляд, — сказала, що це терміново. І якщо ви не прийдете, то…

— Добре. Добре! Я вже йду.

Я пронісся повз покоївку до сходів. Йдучи повз свій кабінет, я на мить затримався… Але двері були зачинені повністю, отже Віри там вже нема. Відчуваючи, що в мене починають трястись руки, я різко похитав головою і швидко побіг сходами. Свято було в самому розпалі і гості, здається, не дуже переймалися тим, що поряд з ними немає господарів. Мама чекала на мене у своїй кімнаті. Не скажу, що я ввірвався до неї, проте дійсно зайшов надто різко, ніж зазвичай.

— Сідай, — скомандувала мама, навіть не глянувши на мене. Вона дивилась у вікно і здавалося так, що мене навіть не помічає.

— Навіщо? — я нервово видихнув через ніс.

— Бо ця розмова буде напружена і довга. Я не хочу, щоб ти втомився.

— Давай, будь ласка, ближче до суті, — я фиркнув, — ти точно не та, хто буде зайвий раз тріпатися ні про що.

— Хто така Віра? — без будь-якої передісторії спитала мама, легенько повернувши до мене обличчя. В її погляді було щось схоже на презирство і мені це не сподобалось.

— Вона не крала твоїх прикрас, ти ж розумієш це.

— Я не спитала, яи вона крала, Деяне. Я спитала, хто вона така, — мама різко підʼїхала ближче, не відриваючи погляду від мене.

— До чого ти хилиш? — я сіпнув головою.

— Ти спав з нею? — мати спитала це з абсолютно нейтральним виразом обличчя.

Я нічого не відповідав на це. А навіщо? Хіба вона сама не знає відповіді на своє питання. Тим більше, якщо так довго вона вважала Віру моєю нареченою. Я лиш важко видихнув та відвернув голову вбік. 

— Який сором, — засичала мама, — який же жахливий сором! Ти ліг під Малиновських!

— Це все не так! — я не втримався і теж почав кричати.

— Не вигадуй виправдань, — вона говорила спокійно, проте тон був холодний і сталевий. Такою я бачив матір лише декілька разів. — Я все чула. Ти думав, я така дурна і просто пішла геть? Ви говорили про татуювання. А у всіх Малиновських, чорт забирай, є їхнє татуювання! Ти спочатку тримав її в літньому будиночку, та мабуть тобі набридло туди їздити, так. І ти привів її сюди, до нашого дому! Посадив її зі мною за один стіл… вигадав, що вона твоя наречена… Для чого, сину? Що ти задумав? Їм самим не вийшло, то ти вирішив разом з цією клятою сімʼєю загнати мене в могилу!?

— Мамо, не вигадуй дурниць, будь ласка, — я прикрив очі, — і звідки ти вже стільки змогла дізнатися. Це все було таємоо…

— Думаєш, що наші працівники бояться лише тебе? — вона нахмурила брови, — поки я ще жива, то багато чого вирішую в цьому домі. Але й подумати не могла, що отримаю такого ножа в спину. Від тебе, Деяне.

— Я привіз її сюди, щоб вбити… — сказав я, дивлячись у вікно.

— Та невже, — мати плеснула в долоні, — і що сталося? Рука не підіймається?

— Це все мало статися ще в будиночку. Але він згорів і я трохи відтягнув цей момент… Віра не мала жити тут так довго, але тоді ти нас помітила і…

— Тобто це я у всьому винна!? — обурилась матір.

— Хіба я це сказав? — я нахмурив брови, — але найголовніше, що… Віра, вона…

— Що? Вона бідна овечка і нічого не робила? — мама різко розсміялася, — і ти їй все-все пробачив.

— Віра нічого не памʼятає. Нічого зі свого дитинства. З юності… вона взагалі жила в дитячому будинку. 

— Деяне, — мати скривилася, — і ти повірив у ці казочки?

— Я не вірив. Але я показував їй всі фото, говорив певні деталі. І вона нікого не впізнавала, нічого не знала. Я навіть розробив план її втечі, щоб вона привела мене до решти сімʼї. Але вона не втекла, навіть не захотіла. Мені допомагав Кирило і…

— Невже я виростила тебе таким наївним? — мама похитала головою, — хіба ти не розумієш, що все це сплановано навмисно. Чому вона не втекла, дійсно… Та щоб втертися у довіру. Закріпитися тут. І щоб потім в один день знайшли наші з тобою трупи. А ти, я бачу, всіляко їй в цьому допомагаєш. Хитро задурила тобі голову, а ти й радий старатися!

— Мамо, ти помиляєшся, — просичав я крізь зуби і ще ніколи не був такий злий в розмові з нею, — Віра не має ніякого відношення ні до своєї сімʼї, ні до всього, що з нами сталося.

— Та невже, — мама закотила очі, — а татуювання? А оце? Звідки в неї прикраси моєї бабусі?

— Їй подарувала їх матір, — я дивився на сережки, що лежали на тонких маминих пальцях, — але вона навіть не памʼятає її. І ще раз кажу, що на жодне фото Віра не зреагувала.

— І що ти плануєш робити далі? Будеш тримати її тут? Чи може ви навіть одружитесь?

— Мамо, будь ласка… — я не встиг договорити, бо вона поклала руку собі на груди та почала задихатися. Секунду я стояв у ступорі і не знав, що робити. Але як тільки нахилився до матері, щоб якось допомогти, то отримав дзвінкого ляпаса. Щока палала і коли я повернув голову, то зустрівся з таким же палаючим поглядом.

— От бачиш, як легко тебе обдурити, — мати тяжко видихнула, — просто сором. Посміховисько. Вони вбили твого батька, ледь не вбили мене. Ти міг залишитися сиротою… І що тепер? Привів клятого ворога в сімʼю, ще й розважаєшся з нею в ліжку! Мені не віриться, що ти міг зробити таку помилку. Але не хвилюйся… все обовʼязково зміниться. Я не дам осквернити ні тебе, ні нашу сімʼю.