20

Віра.

Я дивилась на Деяна, що аж побагровів від злості. На його скроні проступила товста вена, а дихання було дуже швидким і коротким. Не зовсім розуміючи, що відбувається, я дозволила собі розізлитися на Кирила, що через якісь його дурнуваті проблеми ми з Деяном не змогли побути насамоті. Ще й коли усе йшло до такого інтимного та приємного…

— Ти не зауважувала нічого дивного, коли ви їздили з Кирилом тоді? — мої думки перервав серйозний голос чоловіка.

— Та ні, — я знизила плечима, — він привіз мене, деякий час ми пробули в моїй квартирі, поки я збирала речі… Пізніше ми поїхали. Кирило обмовився, що у нього після цього ще мають бути якісь справи, та я не надала цьому значення. Він, здається, був таким як завжди.

— Справи…— Деян фиркнув, — ходімо, нам треба витягти його з цієї… Подумай ще раз. Чи нічого не було підозрілого? Він не міг просто так зірватися, просто не міг. Щось мало бути не так.

— При мені точно не було нічого такого, — я говорила, дивлячись собі під ноги, поки ми йшли до виходу, — щоб трохи відволіктися та відпочити, я запропонувала йому пограти в карти. Спочатку він відмовлявся, та зрештою погодився і ми навіть непогано…

— Що!? — вигукнув Деян і різко зупинився, від чого я мало не врізалась в його спину. Потім повільно злегка повернувся до мене, — ви… грали в карти?

— Так, — я тихо відповіла, дивлячися, як очі Деяна мало не наливаються кровʼю, — це… я… 

— Це просто катастрофа, — він дещо розгублено провів долонею по обличчю, проте й далі був шалено розлючений, — Віро, що ти… що ти наробила.

— Деяне…— я перелякано прошепотіла.

— Ходімо, зараз немає часу на цю дурну полеміку, — він вхопив мене за руку та просто потягнув до авто. Я не пручалася, бо розуміла, що в такому стані Деяна краще взагалі не чіпати.

Ми їхали швидко, навіть занадто, мабуть добряче порушуючи правила дорожнього руху. Мовчки. Деян постійно щось шукав у телефоні, час від часу поглядуючи на дорогу, а я лиш подумки молилась, щоб ми доїхали до потрібного місця живими. 
Авто зупинилось у не надто благополучному районі і від цього у мене пробігли мурахи по тілу. Як тільки я відкрила рота, щоби щось спитати, Деян вискочив з машини, голосно гримнувши дверима. Я спробувала прослідкувати за ним, але тоновані вікна і навколишня темрява не дали цього зробити. Якийсь час я просто сиділа, перебираючи пальцями і намагалась скласти докупи все, що відбувалося та що я дізналася. Проте загальної картинки так і не було. Потім почулися нерозбірливі крики та якась штовханина. Задні двері авто різко відчинилися, від чого я мало не померла зі страху. Але на сидіння важко гепнув Кирило. Від нього різко та неприємно пахло алкоголем, на обличчі красувався синець і садна. Одяг був ніби подертий у декількох місцях. Він відвернувся вбік та наче не помічав мене. Мовчав. Деян прийшов трохи пізніше, але теж нічого не сказав. Завів мотор та різко рвонув з місця. Потім за якийсь час знову десь зупинився та вийшов. І не було його досить довго.

— Вибач, Віро… — тихо сказав Кирило і я повернулась до нього, — вибач, що все… зіпсував.

— Це… це ти мене вибач. Я…

— Ти не вибачайся, — він важко ковтнув, — ти ж нічого не знала.

— Але як ідіотка змушувала тебе пограти…

— А я так легко піддався. Хоча стільки років тримав себе в руках, — Кирило сумно посміхнувся, — якщо ти раптом більше ніколи не побачиш мене, то знай, що я вже неживий. Мене вбили за мої борги. Або ж вбив Деян.

— Що ти таке кажеш…— я відчула, як стиснулося серце, хоч я і не плекала до нього позитивних почуттів. Щось в Кирилові було загрозливе та небезпечне, але в такому стані навіть його мені стало дуже шкода.

— Все, — в авто практично увірвався Деян, але я відчувала, що він вже трохи охолов, — можемо їхати.

— То що? Прикінчиш мене? — надто весело сказав Кирило.

— Замовкни, — крізь зуби процідив Деян, — ніхто тебе не прикінчить. Я про все домовився, але… на деякий час тобі доведеться зникнути. Спочатку посидиш вдома, а потім щось вигадаємо.

— Посиджу вдома, — він важко видихнув, — краще вже повіситися.

— Ще одне слово і не буде на чому висіти, — сичав Деян, — щоб я більше не чув нічого подібного.

Далі у них розмова не завʼязувалась і запанувала абсолютна тиша. Деян та Кирило були наче два брати, які не можуть знайти спільної мови. Проте старший — Деян, завжди допомогає молодшому і рятує від неприємностей. Коли ця думка сильніше розвинулась у моїй голові, то я навіть посміхнулась сама до себе. Бо вони справді були наче рідні брати. 
Я задрімала і навіть не помітила, як авто зупинилось. Та чомусь біля дому Деяна. А я була такою втомленою, що взагалі не хотіла нікуди виходити.

— Віро, іди в дім, — скомандував Деян, — я відвезу Кирила додому.

— А це обовʼязково? — я сонно потерла очі, — я б могла поїхати…

— Віро, — чоловік навіть не дивився в мій бік, а його тон казав все замість нього. То ж я повільно відчинила двері та вийшла надвір.

Погода вирішила псуватися і в обличчя мені дув дуже холодний вітер. Я охопила себе руками і ледь не побігла в дім. Всередині нікого не було, бо годинна вже доволі пізня. Будинок був наче порожній, лише було чутно цокання годинника з вітальні. Спочатку я відразу попрямувала до себе, але на середині сходів зупинилася. Чомусь страшенно захотілося знайти та побачити кімнату Деяна. Я точно знаю, що вона на другому поверсі. Та хоч будинок і не надто великий, але заблукати тут дуже легко. То ж таки помилившись декілька разів, я все-таки знайшла правильні двері. Була впевнена на сто відсотків, що це спальня Деяна, адже в повітрі був стійкий запах його парфуму. Я обережно прикрила за собою двері і зайшла всередину. Тут все було так звичайно і просто, наче живе абсолютно інша людина. На комоді я побачила фото в рамці, де мабуть зображений малий Деян та його батьки. І в нього була неймовірна схожість з батьком. Я зависла над цією світлиною, бо стало сумно… Деян знає про свою сімʼю, про своє минуле. У нього є спогади, фотографії, памʼятає цінні моменти. А у моїй голові лиш порожнеча, яка вже навіть перестала поповнюватись спалахами дивних незрозумілих спогадів. І я вже втратила всіляку надію на те, що хоч колись зможу знати всю правду. І що моє життя так і закінчиться. Завжди буду «нічиєю».