19

Деян.

Кажуть, коли не можеш прийняти рішення, треба підкинути монетку і в той момент ти зрозумієш, чого насправді хочеш. Але скільки я її не підкидав, цей дурнуватий шматок металу випадав тим боком, якого я зовсім не хотів. Чи думав, що не хотів. Не можу повірити, що все це зайшло в такий глухий кут. Віра запитала, що між нами, а я нічого не зміг відповісти, як ідіот. Мав все заперечити або ж підтвердити, сказати правду. Натомість просто пішов геть як винний хлопчак, хоча я ні в чому не провинився. Все це надто складно. Я втомлено провів рукою по обличчю і ще раз підкинув монетку. В момент її падіння на стіл двері мого кабінету відчинилися і голосно вдарив долонею, щоб приховати муки свого вибору.

— Я привіз доку… О, ти не радий мене бачити? Гримаєш по столу, щоб я пішов? — Кирило з якоюсь насмішкою сів поряд та протягнув мені папку.

— Ні, — я взяв її до рук та відкинув кудись подалі на стіл.

— Знаєш, якщо вони тобі не так вже й були потрібні, — він прослідкував за моїми рухами, — то я міг би вже так не поспішати.

— Вибач, — я провів рукою по столу, тягнучи монетку, щоб сховати її, — просто поганий день. Жахливий.

— Що сталося?

— Віра спитала, що між нами. Які у нас стосунки…

— Так. А ти… ? — Кирило зацікавлено підняв обидві брови.

— Нічого не зміг відповісти, — я підірвався з місця і почав ходити туди-сюди, — переливав з пустого в порожнє, наче дурнуватий. Ніколи не міг подумати, що через когось стану таким розсіяним.

— І що було далі? — зацікавленість Кирила помітно зникала.

— Нічого. Віра вигнала мене, не захотіла більше говорити.

— Ну я б теж не захотів, — друг знизив плечима, — чому ти не сказав їй правду, Деяне?

— Яку правду? — я схилився над Кирилом, — так, я щосб відчуваю до неї. Щось надто сильне. Але є одне величезне «але». Вона Малиновська, Кириле. Думаю, тут пояснення вже зайві.

— Ну і що? — він важко видихнув, — ти придусиш свої почуття тільки через дурне татуювання?

— Справа не тільки в цьому, — я відвернувся до вікна, — я так не можу. Всі ці роки марити знищенням цієї сімейки, щоб так легко все покинути. Це проти всіх моїх принципів.

— І що? Ти припиниш ваше «кохання»?

— Так… — я міцно стис кулаки, — це просто неправильно.

— Неправильний тут лише ти, Деяне, — Кирило підвівся та сховав руки в кишені, — і ти ще пошкодуєш про свій дурний вибір.

— Віра хоче поїхати до себе додому. Відвезеш її і ні на крок не відходитимеш. Потім повернеш додому. 

— А чому цього не зробиш ти? Я можу віддати ключі…

Я глянув на Кирила так, що він все зрозумів і більше нічого не питав. Далі ми говорили лише про роботу і потім він пішов. Після цього я знову дістав монетку і підкинув її. І знову випала решка… Знову вибір про те, щоб прийняти свої почуття і бути разом з Вірою. Але це не те, що я хочу. Не те, що я повинен зробити…   
В день, коли я вирішив все остаточно закінчити, не міг знайти собі місця. Чекав, поки Кирило звозить Віру до її дому. А тим часом намотував кола по будинку. Потім подзвонив до друга і сказав, що він має передати дівчині. Та потім довелося трохи змінювати свої плани, бо зовсім вилетіло з голови, що сьогодні в мене щомісячна гра в більярд. Що ж, можливо, це навіть на краще. Стоячи біля дверей кімнати Віри, почувався жахливо і не наважувався зайти. Але чим більше тягнув, тим гірше ставало, то ж нарешті постукав.

— Я готова, — Віра вийшла з кімнати, ніби стояла під дверима. На ній була чорна сукня з широкою спідницею. Що ж, гарний колір для сьогоднішнього…

— Чудово, — я дивився на неї, але погляд був наче повз. Ніяк не міг зібратися та налаштуватися.

— Куди ми йдемо цього разу?

— Їдемо, — я прочистив горло, — у мене є одна справа. І ти складеш мені компанію. Може, тобі навіть сподобається.

— Це… інтригуюче, — Віра стрельнула в мене поглядом, — хоча вірити тобі вже просто неможливо.

— Ходімо, — я вирішив проігнорувати цю іронію, хоч і насправді мене це зачепило.

В машині ми не розмовляли. Віра дивилась у вікно і взагалі відвернулася всім тілом вбік. Було видно, що вона ображена на мене і від цього ставало трохи неприємно. І важко уявити, що буде далі, але я мушу це закінчити. Ми не можемо бути разом і це просто треба прийняти.

— Цікаве місце, — тихо сказала дівчина, коли ми вийшли з авто.

— Повір, ти не помиляєшся, — відповів я, дивлячись на непримітну сіру будівлю, яка була однією з купи таких же поряд.

— Ти хочеш продати мене в бордель? — вона раптом різко повернула голову в мій бік.

— Так, — вирішив підіграти, — можливо тут тобі буде краще, ніж в мене вдома. Заведеш нові знайомства, заробиш грошей… Мені набридло тебе утримувати.

Я взяв її за руку та повів за собою. Було відчутно, що Віра тремтить і я сильніше стис їй пальці, натякаючи, що я поряд. Не хочеться, щоб вона переживала через дрібниці. Постукавши певним ритмом у двері, я ввійшов всередину, ведучи дівчину за собою. Ми пройшли темним коридором до потрібних сходів і після опинилися в підвальному приміщенні.

— Здається мені, що це… — заговорила Віра в темряві, поки я не ввімкнув світло. — О, це… більярдний стіл?

— Так, — я пройшов трохи далі і розвернувся до неї обличчям, — не бордель, як бачиш. Ти знову подумала про мене якісь дурниці…

— Я просто пожартувала, — вона закотила очі, — але чому більярд? Що це означає?

— Кожного місяця я приходжу сюди грати. Це моя така собі медитація. Це наклалось на нашу зустріч і я вирішив обʼєднати. Ти ж не проти?

— Ні, — дівчина підійшла до столу та провела рукою по його поверхні, — ніколи не була в більярді. Навіть вживу не бачила все це. Ого. Не знала, що ці кулі такі важкі.

— Трохи є, — я підійшов ближче та вловив ніжний аромат Віри. Довелось навіть прокліпатися. Дуже дивно, бо раніше я нічого подібного не помічав. Але він був такий сильний і заманливий…

— То про що ти хочеш зі мною знову поговорити? Ти ж для цього мене покликав, правда?