18

Віра.

— Це… все нормально? — я дивилась на Деяна, намагаючись зрозуміти, чи не обманює він мене. Після тієї прогулянки в лісі і того поцілунку я очікувала, мабуть, чогось зовсім іншого. Але чоловік привіз мене додому і просто зник. Я, зізнаюсь, чекала на нього до глибокої ночі. Хотілося поговорити, переконатися в тому, що всі ті слова були справжніми. Що почуття взаємні… Але зараз погляд Деяна наче згас. Він не дивився на мене так, як тоді в лісі і від цього мож серце трохи стислось від неприємного передчуття.

— Так, — він важко видихнув і провів рукою по обличчю, — я просто запрацювався. Довелось ночувати на роботі, а там страшенно незручний диван.

— Зрозуміло, — я уважно спостерігала за ним, але так і не змогла зрозуміти причину такої відчуженості, — зайдеш?

— Так, я взагалі… на хвилинку, — Деян пройшов до кімнати, а я тихо зачинила за ним двері. — Думаю ти в курсі, що в моєї мами скоро день народження.

— Вона вчора казала це… Та й я памʼятаю про це ще з зустрічі з твоєю тіткою, — від хвилювання я зʼєднала руки за спиною.

— Мати сказала, що хоче, аби ти допомогла з організацією. Звісно, я змушувати тебе до цього не буду, ти не зобовʼязана нічого робити.

— Але я не проти, — я знизила плечима, — насправді, це було б навіть приємно. Бо мені дуже нудно. Я навіть не маю свого телефона. Тоді… тоді Кирило забрав мене без нічого. І вже стільки часу…

— Я зрозумів, — чоловік кивнув, — куплю тобі новий телефон.

— Ні, — я заперечила та підійшла до нього ближче, — мені не потрібен новий. Просто… дозволь мені поїхати до своєї квартири. Хоча б ненадовго, щоб я взяла деякі речі. Я ж розумію… ти не відпустиш мене від себе.

— Не відпущу, — я чекала почути це і щоб серце затріпотіло від його слів. Проте тон Деяна був таким, що це більше здавалося погрозою.

— То що… ти не проти?

— Ні, — неочікувано відповів чоловік, — дочекаємось, коли в Кирила буде вільний час. Поїдеш з ним.

— Чому з ним? — я нахмурила брови.

— Бо у нього ключі від твоєї квартири, — Деян коротко посміхнувся, — ми ж не варвари якісь, щоб залишити житло відчиненим.

— Справді, — я пирснула сміхом, — дійсно, не варвари.

— Так, є певні нюанси. Але сподіваюся, ти колись пробачиш мені.

— Деяне, що між нами? — різко спитала, перегородивши йому дорогу. Не знаю, чи хотів він піти, чи просто став у комфортнішу позу. Але тепер між чоловіком та дверима стояла я і вимагала пояснень.

— Тобто? — він сіпнув головою.

— Я хочу дізнатися. Мені потрібна відповідь. Не просто твій погляд, що від вчорашнього ранку абсолютно чужим. Що між нами? Які наші стосунки? — я дивлюся йому прямо в очі і ледь стримуюсь, щоб не торкнутися. Емоції переповнюють, бо здається, що я вигадала собі те, чого не існує.

— Не знаю, Віро, — він відводить погляд вбік, — я не знаю, як сказати все правильно.

— Тобто? — я важко видихнула, бо чомусь була впевнена, що Деян не з тих, хто може заплутатись в самому собі.

— Бо ти стала причиною війни, Віро. Війни мого внутрішнього світу. Де здоровий глузд бореться з… — Деян втягнув повітря через зуби і не закінчив.

— З чим? — я відчула, що очі почало пекти від сліз, — з бажанням помсти? Ти ж обіцяв мені. Сказав, що не вбʼєш.

— Я не вбʼю, — він різко махнув рукою і підійшов ближче, — ніколи. Але… чи можемо ми бути разом. Я не знаю.

— Ти боїшся, так? — прошепотіла, — боїшся осуду. Боїшся через мене зрадити власні переконання…

— Я не боюся, — Деян процідив це крізь зуби і міцніше стис кулаки, — але зробити вибір одразу не можу.

— Ти вже його зробив, — по моїй щоці потекла сльоза. Хто б міг подумати, що ці почуття до Деяна стануть такими сильними. Тоді в лісі я готова була віддати все, щоб той момент продовжувався вічно. І сподівалася на щиру взаємність. Але мабуть Деян таки не здатен на почуття.

— Якби все було інакше…— він підійшо дуже близько, я відчувала подих чоловіка на своїй щоці, — якби на твоєму плечі не було того татуювання, то я б без сумніву обрав тебе. Так, у мене є почуття до тебе, Віро, але… Я мушу розібратися з ними. І з тим, що зупиняє мене.

— Йди звідси, — я відвернулась, ковтаючи образу, — я хочу поспати. Адже…

Мені хотілось виговорити йому все, що я відчуваю. Як довго вночі я чекала на те, що він прийде. Що між нами все нарешті стане ясно і ми будемо… парою? Мені здавалося, що я бачила в очах Деяна щось схоже на ніжність. Що хоч він і вагався, проте все ж зробить вибір в бік нас. Та напевно ця стіна занадто величезна.  І обирає він лише себе. 
Деян нічого не відповів мені, лише мовчки пішов геть, навіть не зачинивши за собою двері. Я дивилась в той прохід, де він зник і картала себе за те, що так легко дозволила собі закохатися. Потім підійшла ближче і голосно гримнула дверима. Нехай знає, що його поведінка зачепила мене. 
Декілька наступних днів ми з Деяном не бачились. Він йшов дуже рано, приходив надто пізно і ніби уникав мене. Я намагалась не звинувачувати себе, проте чудово розуміла, що він так робить через мене. Бо досі «бореться» зі своїми внутрішніми демонами. І зрештою я відпустила всю цю ситуацію, розуміючи, що краще закопати почуття до нього якнайглибше. 
Потім зʼявився Кирило і ми поїхали до моєї квартири. Я відчувала чомусь легке хвилювання, яке проявлялось тремтячими руками. Намагалась приховати їх, натягуючи рукави, проте чоловік навіть не дивився на мене, то ж точно не бачив цього хвилювання.

— А де Деян? — я вирішила обережно випитати в нього хоч щось.

— Поняття не маю, — Кирило знизив плечима, й далі ігноруючи мене.

— Я думала, що ти знаєш про свого друга все. Впевнена, що ви достатньо близькі.

— Так, але хіба я маю обговорювати це з тобою? — врешті він кинув на мене короткий погляд, проте відразу втратив цікавість.

— Тепер я розумію, чому ви друзі, — я фиркнула і відвернулась до вікна.

— Я знаю, що ви посварилися. І все. Більше Деян нічого мені не казав.

— Посварилися. Навіть так… — стало образливо, що вся ця ситуація в очах Кирила виглядає саме так.