17

Деян.

Здавалося, що я просто зійшов з розуму. Втратив здоровий глузд. Я не міг цього пояснити, але цей поцілунок був наче потрібний мені більше за все. Особливо коли поглянув у блакитні очі Віри… Коли вона сказала, що їй подобаються мої. І всередині все перевернулося. Першого разу я поцілував її, бо просто хотів, щоб вона замовкла. А зараз це було бажання, що виникло десь дуже глибоко. Десь мабуть в тому місці, де є серце. Бо все ж я завжди вважав, що в мене його нема. Віра трималась за мої руки, наче боялася впасти, а я б і не дав їй це зробити. Її тендітне тіло було повністю в моїх руках і в один момент я б запросто зміг знищити дівчину. Та все було зовсім навпаки. Мені хотілося вберегти Віру від всього на світі. Сховати за собою, щоб їй ніколи нічого не загрожувало. Отже мав сховати і від себе. Бо вона вперто вірила, що я можу її вбити. Що привіз у це чудове місце, щоб відібрати життя. Але здається, ця ідея, ця жага помсти вже давно зникла з моєї душі. Тільки тепер ще варто зрозуміти, що ж зʼявилось там натомість…  
Губи Віри були ніжними, гарячими. Наче до моєї шкіри торкалися пелюстки квітки, що була нагріта яскравим сонцем. Вона цілувала мене дещо жадібно, міцно впиваючись в губи. Не знаю чому, але це змусило мене посміхнутися. Було приємно усвідомлювати, що не лише мене так сильно тягне кинутися з головою в ці почуття.

— Щ-що… чому ти… посміхаєшся? — Віра не могла віддихатися і важко говорила, а я картав себе за те, що зіпсував поцілунок.

— Просто, — я посміхнувся ще ширше, — може в мене хороший настрій.

— І ти справді не привіз мене сюди, щоб вбити? — пальці Віри міцніше стискають мої руки і я наче відчуваю весь той страх, що переповнює її. Хоча вона й запевняє, що не боїться.

— Будь ласка, — я важко видихнув, — запамʼятай зараз. Раз і назавжди. Я… я не вбиватиму тебе. Це все більше мені не потрібно.

— Що змінило твою думку? — Віра вражено дивилась на мене.

— Не знаю, — я сильніше стис її талію, — можливо ти. Твої неймовірні очі, що постійно так уважно розглядали мене. Ніби ти хотіла в мені знайти відповіді на свої питання. Я знаю, що це тату досі на твоїй спині. Що воно означає приналежність до тих, хто вбив мого батька. Але й знаю, що ти ненавидиш його. Ти хотіла через нього вбити себе. Шукаєш сенс… То я хочу стати ним. 

— Деяне, це, — Віра злегка почервоніла та опустила очі, — невже ти все це говориш насправді? І зараз не зʼявляться приховані камери, а ти не розрегочешся, кажучи, яка ж я наївна дурепа…

— Коли я тоді побачив тебе закривавлену в ванній кімнаті… Я був готовий на все, тільки б ти залишилась живою. Ніби світ перевернувся і я зрозумів, що все, що було до цього — було неправильно. Я… — довелося набратися неабиякої сміливості, щоб продовжити говорити, — раптом я зрозумів, що вся ця ідея з самого початку була неправильною. Я марив помстою, бо з цього складалося практично все моє життя. З моменту смерті батька я чув лише те, що знак твоєї сімʼї — клеймо ворогів. І всіх до одного треба знищити. Я виріс в цьому, то ж ніякої альтернативи не бачив. Тому коли знайшов тебе… мене засліпила лють та ненависть, я навіть не намагався заглибитися в ситуацію та оцінити все тверезо. Не вірив тобі, думав, що ти все це робиш навмисно. Прикидаєшся, що нічого не знаєш, не памʼятаєш. Тільки щоб втертися в довіру, вивідати щось… Коли ти не захотіла втікати, я на мить засумнівався, але й в цьому шукав підступ. Та потім…

Я обережно торкнувся до запʼясть Віри, що досі були туго замотані бинтами. Дівчина сіпнулась, але причину я не зрозумів. Від болю, від неочікуваності чи від спогадів. Мої пальці ніжно погладжували шершаву поверхню бинтів і перед очима знову і знову зʼявлялась багряна картина ванної кімнати. Я заплющив очі, пробуючи відігнати всі ці картинки, та потім Віра ніжно притулилась до моїх грудей і я відчував, як вона дихає. Як сильно здіймаються її груди, штовхаючись об мої, як вона легенько тремтить. Я відпустив її руки і обійняв за спину, поклавши підборіддя дівчині на маківку. І більше ми не розмовляли. Мабуть, в той момент це було зайвим. Я відчував, як нам добре разом навіть в такий момент абсолютної тиші. Це не викликало дискомфорту чи якоїсь напруги. Ми просто насолоджувались одне одним серед лісу, що переставав бути ранковим і від цього трохи втрачав свій шарм. 
Ще якийсь час ми прогулялися по доріжці вглиб лісу, розмовляючи про різне, не торкаючись ніяких неприємних тем. Але потім мені вже треба було повертатися до роботи, то ж ми поїхали додому. В машині Віра задрімала і час від часу я кидав на неї короткі погляди. Десь глибоко в душі щось намагалось змусити мене переглянути свої вчинки і переконати, що все це неправильно. Вона ворог і має бути покарана. Але тверезий розум вказував на те, що все змінилося. Я змінився. І Віра для мене тепер не просто дівчина з татуюванням, що завжди було ненависним.

— То ви тепер… якби разом? — Кирило схилився вперед, зацікавлено розглядаючи мене. Він навіть залишив своє судоку, яким захоплюється ще зі шкільних років.

— Я не знаю, що тобі відповісти, — я дивився повз нього, бо сам копався у власних почуттях.

— Що ж… Думаю, мені можна стати екстрасенсом. Або ж… відкрити шлюбну агенцію. Я став би ще тою свахою. Адже в тебе все було написано на обличчі ще дуже давно. Я просто чекав, коли це станеться.

— Думаєш, я вчиняю правильно? — я зустрівся з зеленими очима друга, — раптом все це просто… гра?

— Вона мало не вбила себе, — Кирило гучно відкинувся на спинку дивана, — а ти й досі шукаєш в ній підступ?

— Ти більше не спілкуєшся з тією її подругою? — я вирішив трохи змінити тему.

— Ні. Це вже завершена історія. Вона навіть не питала нічого про Віру. Отже… подруга для неї ця Ірина так собі.

— Не всім щастить так як мені, — я підвівся і повільно підійшов до вікна. Вечірня панорама міста завжди заворожувала, наче вперше.

— Я й досі не знаю, як тобі віддячити, — голос Кирила став тихішим. Він завжди змінювався, коли ми зачіпали цю тему.