16

Віра.

Ти не помреш, Віро… чуєш, не помреш… Ти не помреш, Віро… чуєш, не помреш… 

Я знову прокинулась від того, що ці слова лунали в моїй голові. Була глуха ніч, в кімнаті лиш легенько світила приліжкова лампа, але і цього для моїх очей було занадто багато, тому я знову лягла на подушку, заплющила очі та ще й зверху закрила їх долонею. Мене страшенно боліла голова, ламало все тіло і трохи трясло. Бинт з руки легенько торкнувся мого носа, то ж я відкрила очі та втупилась поглядом у повʼязку на запʼясті. Я таки наважилась це зробити… До останнього вагалась і навіть думала просто викинути той шматок дзеркала, проте коли знову вже у ванній кімнаті у відображенні побачила татуювання… Тоді сумніви і остаточно зникли. Чомусь не памʼятаю вже, як саме це зробила, чи було боляче, якими були найперші відчуття. Лише один момент, коли гаряча вода стікала по тілу, я відчула ніби полегшення і усвідомлення, що це вже буде кінець. Але потім… жахлива сухість в роті, кашель і Деян. Він знайшов мене та врятував. Для чого? Навіщо чоловік приходив до мене тоді? Хотів щось сказати чи навпаки вкотре прочитати нотації. Я перевернулась на спину і дивилась в одну точку на білій стелі. Вже декілька днів минуло після моєї спроби себе вбити. І після нашої розмови вже стільки часу Деян більше не приходив. Я була лише в компанії покоївки, що доглядала за мною та лікаря, який приходив час від часу перевіряти мій стан. І я весь час думала, для чого він врятував мене. Адже його головною метою була моя смерть. Сам же постійно про це говорив. Хоча в глибині душі стало страшенно приємно, що Деяну все-таки не байдуже на мене. Можливо, це може щось означати… Ти не помреш, Віро… чуєш, не помреш… 

— Заходьте, — тихо сказала я, почувши стук у двері та вже приготувалась до чергового огляду від лікаря.

— Думав, ти спиш, — у дверях зʼявився Деян і я була вражена тим, що бачила. На ньому не було звичного темного костюму та ділового вигляду. Лише звичайний светр, джинси та повністю спокійний вираз обличчя.

— Ти навіть почав стукати, а не вриватися самостійно, — я посміхнулась кутиком губ.

— Просто вирішив, що зараз це буде дещо… неввічливо. Ти відпочиваєш і відновлюєшся.

— Вибачте, — я усміхнулась сильніше, — а де Деян? Хто ви і куди поділи справжнього?

— Можу відправити і тебе до нього, — серйозно сказав чоловік, проте його погляд був теплим. — Як ти почуваєшся?

— Не знаю, — я дивилась перед собою, — не можу пояснити. Все так… складно. 

— Тому ти й хотіла зрівняти рахунки з життям? Вибач, я не хотів тобі про це нагадувати, просто взагалі не розумію такого вчинку…

— Тоді я і сама себе не розуміла, — я таки поглянула на нього, — це була просто істерика.

— Я… — Деян почав говорити, але все це було дуже невпевнено. Я зовсім не впізнавала в ньому зараз того зухвалого та різкого чоловіка. — Мені хотілося б тобі трохи допомогти. Ти не проти поїхати прогулятися?

— Поїхати? — я підняла одну брову, — хіба це не можна зробити просто десь… тут?

— Я знаю значно спокійніше місце. І не хочу знову натрапити на свою матір. Вона… й так забагато спілкується з тобою.

— Забагато? Що ти маєш на увазі? — я сподівалась на пояснення, проте відповіді на своє питання так і не отримала.

— То ти готова трохи розвіятись? — спитав чоловік.

— Думаю… думаю, що так. Зачекай мене, я приведу себе в порядок.

Деян пішов, а я повільно підвелась на ліжку, проте так і залишилась сидіти ще деякий час. Це справді Деян? Чи якийсь його брат близнюк… Кличе мене на прогулянку, щоб допомогти розвіятися. Після всього того, що між нами вже сталося, після його погроз. Але насправді всередині мене все тріпоче від того, що він запросив мене. Можливо, між нами таки щось змінилося і він тепер буде поводитися інакше. Або ж це просто такий хід і прямо сьогодні десь там Деян мене вбʼє… Та зрештою, вже зовсім байдуже. На все. Тому я піднялась на ноги, в шафі знайшла легку кольорову сукню і десь за десять хвилин вже чекала на нього в коридорі. Не наважуюся ходити по цьому будинку далі ніж двері кімнати. Від цього дому чомусь віє небезпекою.

— Ти нервуєшся? — спитав Деян, коли ми вже їхали в авто.

— Та ні, — я спробувала усміхнутись, проте постійно натягувала рукави сукні сильніше. Хотілося сховати повʼязки, що досі були на моїх запʼястях.

— Не хвилюйся. Я нічого тобі не зроблю. Ми просто їдемо прогулятися.

— Я й не думала про таке, — збрехала, — просто все це насправді досить дивно. І я намагаюсь не дуже звикати до хорошого тебе.

— Звикати до хорошого мене? — він засміявся, — не думав, що це проблема.

— Чому ти раптом став таким? — я набралась сміливості і прямо спитала про це, — що змінилося?

Але відповіді знову не було. Деян замовк, уважно слідкуючи за дорогою, хоча їхали ми не швидко і лісистою місцевістю. І дорога тривала ще декілька хвилин, поки авто не зупинилось трохи ближче до початку лісу. Серце забилося сильніше, адже це була достатньо віддалена місцевість і ми лише вдвох. Насправді ідеальне місце для тихого непомітного вбивства. Проте коли я вийшла з машини, ноги опинились у високій траві, мокрій від ранішньої роси. Повітря пахло свіжістю та пряністю одночасно. Дув легенький прохолодний вітерець, в лісі гучно перегукувались пташки. Я заплющила очі і просто розчинилась в цій атмосфері. Забула про все на світі. Наче опинилась в якомусь новому вимірі без тривог, страхів та таємниць. Хотілося залишитися тут назавжди. Але з цих відчуттів мене витягнув Деян, що стояв поряд і прочистив горло. Він вказав рукою на доріжку, яка простягалась вглиб лісу. Я посміхнулась і слухняно пішла за ним. Гіршого зі мною вже точно не може нічого статися.

— Колись давно я знайшов це місце, — заговорив Деян, коли ми повільно йшли все далі в ліс, — мені життєво необхідно було побути насамоті. Я просто їхав і їхав, поки не опинився тут. Можна сказати, що цей ліс врятував моє ментальне здоровʼя.

— Ніколи б не могла подумати, що в тебе бували такі періоди, — я дивилась собі під ноги.