15

Деян.

— Як вона відповідала їй, скажи? Тепер ця дівчина ще більше мені подобається, — мама з широкою посмішкою їхала у своєму візку до вітальні.

— Та невже, — я закотив очі, — не думав, що ти так сильно ненавидиш тітку.

— З їхньої сімейки я кохала і поважала лише твого батька, — вона важко видихнула, — та на жаль, тепер мушу терпіти їх всіх без нього.

— Так з татової родини теж майже нікого не залишилось, — я розвів руками.

— Це просто звичка. І повір, коли помре ця… сестричка, то плакати я не буду.

— Тоді навіщо ти запрошуєш на свій день народження тих, хто тобі неприємний?

— Бо так треба, сину… До речі, ти молодець, що змусив Віру вибачитися. Ну чи попросив. Хоча між вами таки відчувається якась напруга.

— Ти щойно раділа, що вона огризалась до тітки…

— Так, мені це подобалось. Та все-таки вона ще навіть не твоя дружина. І мати повагу до сімʼї свого нареченого потрібно. До речі, а де ж Віра? Невже знову кудись таємно поїхала?

— Вона нагорі… відпочиває. Розболілась голова, — я відвів погляд, бо не дуже хотів брехати прямо матері в обличчя.

— Гаразд, — мама задумано відповіла, але це точно не стосувалося Віри, — які у тебе плани завтра вранці?

— Маю зустріч, — відразу відповів, — а що?

— Хотіла оновити обшивку диванів… перед святом хочеться чогось нового, — замріяно сказала мама.

Після цієї розмови я піднявся до своєї кімнати. Та ноги чомусь повели мене далі по коридору і я зупинився навпроти дверей Віри. Я заходив до неї раніше, щоб ще раз поговорити про сьогоднішню вечерю, проте застав  Віру в не найкращий час. Вона була така засмучена, вразлива і розгублена… Намагалась здерти руками своє татуювання. В той момент мені навіть на мить стало якось соромно, що стільки разів дівчина просила розповісти їй хоча б щось про неї та її сімʼю. Але жага помсти блокує будь-яку мою емпатію. Я хочу зробити все правильно. Так, як я це запланував… Моя рука вже піднялась, щоб постукати в її двері, та я різко зупинив себе та повернувся до своєї кімнати. Це починає заходити кудись надто в інший бік.

— О… це… так неочікувано, — Кирило підняв обидві руки, коли я опинився в його домі мало не на світанку.

— Тримай, — я кинув перед ним на стіл пістолет, — прикінчи мене цим. Хоч прямо зараз.

— Що? — очі друга округлилися, а брови піднялися догори.

— Кириле, я… — втомлено провів по обличчю, не знаючи, як реагувати на всю цю ситуацію, — я казав, щоб ти вбив мене, якщо я торкнуся Віру якось інакше…

— О-о-о, — він взяв до рук пістолет та почав ним гратися, наче дитина, — і що ж сталося? Твої принципи кудись ту-ту?

— Я поцілував її. Здається, це було не зовсім свідомо, але це сталося. І мені… чорт… мені це сподобалось.

— Як же непердбачувано, — Кирило награно здивувався, — я хіба цього тобі не казав?

— А потім ще як ідіот стирчав у неї під дверима, не наважуючись зайти. Це просто катастрофа, Кириле. З цим треба боротися.

— Навіщо? — друг підняв одну брову, — вся ця твоя кровна помста завжди була для мене повним ідіотизмом. Всі про неї забули крім тебе. Доводиш невідомо що невідомо кому.

— Я обіцяв помститись за батька…

— А йому самому це треба? — Кирило нахилився ближче, — вибач, але ти не зможеш в нього це запитати. То може варто трохи переглянути свої плани? Враховуючи, що в тобі загорілися почуття…

— Ніяких почуттів нема! — голосно відповів я, — це швидше… просто фізичний потяг. 

— Справді? — Кирило провів пальцями по пістолету, а я уважно слідкував за його рухами, — тільки ж ти не бачиш себе збоку. А я бачу. Як ти змінюєшся, коли говориш про Віру. Твій погляд стає спокійнішим, рухи плавнішими. Ти захоплюєшся нею, друже, і хіба ж в цьому є щось погане?

— Є. Її бісове татуювання, що означає належність до сімʼї Малиновських. До тих, хто вбили батька і намагались вбити матір. Як я можу… як можу ділити ліжко з донькою вбивць?

— Можеш більше не вважати мене другом, та я думаю, що вся ця ворожнеча просто маячня. І через що? Що колись давно один фермер випадково вбив іншого. Нещасний випадок? А тепер купа поколінь гризуться одне з одним, продовжуючи вбивати. Може варто закінчити цю маячню?

— Тобі цього ніколи не зрозуміти, — я різко став на ноги, продовжуючи дивитися Кирилу в очі, — так просто такі ворожнечі не зникають.

— Ну звісно, — він закотив очі та відвернувся. Я яскраво відчував від друга певну зневагу і нерозуміння. І в цьому його не можна звинувачувати, адже він ніколи не жив в тих умовах, в яких був я. Він не знає, як це — втратити батька. В Кирила чудова сімʼя і звісно він завжди підтримував мене. Та в такі критичні моменти яскраво виражалась наша відмінність.

— То ти не вбʼєш мене? — з насмішкою спитав я.

— Ні, — серйозно відповів Кирило, — ти ще не заслужив.

— Я тоді піду, — я прочистив горло та пройшов до виходу, — ще побачимось!

— Гей! А пістолет!? — прокричав він у відповідь.

— Можеш залишити собі!

Я їхав в машині додому і раз за разом прокручував у голові слова Кирила. Закінчити ворожнечу? Лише тому, що в мені прокинулись якісь мізерні теоретичні почуття до Віри? Це трохи схоже на маячню, проте… Коли я бачу її, дивлюся в очі, інколи торкаюся, відчуваю запах… то в мені справді виникає щось дивне, чого я ніколи раніше не відчував. Та варто їй лише повернутися спиною… оголити плече і я відразу бачу те татуювання. І коли воно потрапляє в моє поле зору, хочеться відразу ж прикінчити її. Це моя особиста ненависть? Чи навʼязана роками всіма навколо. Всі, як один торочили, що цей знак мало не мітка сатани і всі люди з ним наче дияволи. І їх варто оминати та зневажати. Особливо це в мою голову вкладала матрі після загибелі тата. То чи справді це моя ненависть?  
Щоб остаточно переконатися у всьому цьому, приїхавши додому, я одразу піднявся до Віри. Не чекаючи на відповідь, після стуку я впевнено зайшов всередину. Я мав з нею поговорити.

— Віро? — я пройшов до кімнати, але вона була порожньою, — Віро ти тут?