13

Деян.

— Деяне! — не встиг я повернутися додому зі свого офісу, як мене зустрів надто гучний та діловий тон матері. Я закотив очі та пішов до вітальні. Все моє нутро відчувало, що щось тут не те.

— Що таке, мамо? — я сперся до одвірка, ховаючи руки в кишенях, — що знову тобі від мене потрібно? За останні декілька днів я чую від тебе своє імʼя частіше, ніж за цілий рік.

— Ти смієш огризатися до рідної матері? Твоєму батьку би це не сподобалось…

— Будь ласка, — я важко видихнув, — скажи, що сталося. У мене нема часу зараз на просто балачки, я маю купу справ.

— Завтра приїжджає твоя тітка, — мама склала руки в замок на колінах, — на жаль, так сталося, що я розповіла їй про тебе та Віру ще до того, як ви посварилися. Власне… вона заради вас і захотіла приїхати.

— Що, чорт забирай!? — я різко підійшов ближче та вдарив долонею по столу, — як ти могла про щось комусь розповідати? Не порадившись зі мною!?

— Здається, Деяне, я ще жива, — здерши голову, заговорила матір, — і поки я жива, то в цьому домі у мене ще є певні привілеї, хоч давно не голова сімʼї. То ж не зобовʼязана питати в тебе дозволу що і кому мені розповідати. Не будемо ж ми зараз повторювати правила цього дому, правда?

Мама чудово знала, на які важилі натискати та що і коли потрібно говорити. Вона була розумна та хитра жінка, тому й так вправно керувала справами після смерті тата. Та й думаю, що цей досвід теж вплинув на її вміння і здібності. Тому я покірно схилив голову, проте всередин все кипіло від злості.

— І що я маю зробити? Розважати тітку?

— Знайди Віру. І запроси на вечерю. Навіть якщо ви не будете разом далі, навіть якщо вона знову поїде від тебе… Завтра ви повинні бути тут. Я не хочу червоніти та виправдовуватись перед сестрою твого батька. Я хоч і недолюблюю її, проте вона єдина людина на цій планеті, хто розуміє наш біль. І дуже схожа на нього. А я сумую…

— Добре-добре, — я підняв руки, здаючись, — я тебе зрозумів. Не треба вже цієї сентиментальності.

— Сподіваюсь, ти не підведеш мене, синку, — вона посміхнулась своєю «улюбленою» посмішкою. Мати завжди це робила перед людьми, що їй неприємні. І це мене здивувало, бо я зовсім не зрозумів, що ж такого зробив, щоб вона нагородила мене цим коротким жестом неприязні. 
Спочатку я пішов до кабінету, щоб завершити свої робочі справи, проте абсолютно нічого не виходило. В голову лізли лише думки про маму з її божевільними ідеями та про Віру. Знову і знову моя памʼять вертала мені її нагий образ. Її стрункі ноги в тій короткій сукні… І той клятий поцілунок. Що було в голові божевільної Віри, коли вона це зробила? Чи наближення смерті штовхає її на дурнуваті вчинки, щоб потім вже ні про що не шкодувати. Я настільки заглибився у роздуми про дівчину, які дратували мене, що від злості зламав олівець. Не знаючи, куди себе подіти, я вирішив зустрітися з Кирилом. Він єдиний мій друг в цьому світі і навіть коли говорить абсолютну маячню, від цього мені стає легше.

— Моя мати зовсім здуріла, — я підпалив та закурив цигарку. Рідко коли це роблю, проте зараз просто не міг втриматися. — Хоче, щоб я знов привів Віру. На вечерю з тіткою.

— М-м-м, друже, я так розумію, варто обирати весільний подарунок? Не хвилюйся, це буде щось грандіозне. Ти ж мене знаєш, — Кирило розреготався, але я просто не звертав на це уваги.

— Колись придушу тебе. І буду жити спокійно.

— Ні, Деяне, — він заперечно похитав головою, — в тебе більше не буде спокою. Віра сколихнула твоє життя, піднявши з глибин щось дуже незрозуміле тобі. Більше ти не житимеш, як колись, я це точно знаю. Бо бачу твої очі. Твій погляд змінився.

— Відколи ти записався в кляті психологи? — я сильніше затягнувся димом, — не аналізуй мене, бо ти говориш якусь маячню.

— Ну чому ж, — Кирило вдавано задумався, — а мені здається, що тут все на поверхні. І я радий, що нарешті в твоєму житті щось змінилося. Чи хтось змінить тебе.

— Не змушуй шкодувати, що врятував тебе, — один лиш мій погляд і згадка про минуле моментально закривають йому рота. Але це лише поверхневий спокій, адже його слова занадто глибоко засідають в моїй голові. І чим більше Кирило розмірковує про мене та Віру, тим сильніше моя свідомість намагається вірити його словам. Але здоровий глузд перемагає і ця маячня нікому не потрібна. 
Я попросив Кирила завтра привезти Віру до мого дому, щоб зайвий раз з нею не перетинатися. А сам вирушив до магазину. Бо перед моїми очима щоразу зʼявляється та дурнувата коротка сукня… Тому більше я не довірю дівчині збирати себе самій. Тим паче, я чудово знаю, який у неї має бути розмір. Уважно дивився… все запамʼятав. 
Наступного дня, коли Віра знову зʼявилась в моєму домі, я взагалі не хотів з нею розмовляти чи бачити її. І першим ж ділом я знищив ту сукню, яка постійно нагадувала мені про неї. Більше вона ніколи не одягне її. І моя памʼять очиститься від того… занадто спокусливого образу. Вийшовши за двері її кімнати, я різко похитав головою. Невже Кирило правий і Віра стала для мене не просто полонянкою. Не просто тою, кого я маю вбити… Але мушу, повинен… Ніщо не стане на заваді моїй помсті!

— Ти вже готова? — голосно спитав я крізь двері, проте відповіді не почув. — Віро? Я зараз зайду! Ти чуєш!?

— Навіть питаєш дозволу? — фиркнула вона, коли я таки зайшов до кімнати, — а я просто хотіла подовше побути сама.

— Не випробовуй мого терпіння, — просичав я, поки вона не піднялась з ліжка. Сукня, яку я обрав, ідеально сиділа на її фігурі. Спідниця плавно спадала вниз, а тонка тканина ніжно лягла по фігурі. Майже вся шкіра Віри була прикрита одягом, проте навіть це було занадто привабливо. Я міцніше стис дверну ручку від того, що мене бісила краса дівчини.

— Куди ми йдемо? Що знову відбувається? — вона впевнено підійшла ближче. В очах Віри і раніше абсолютно не було страху, але тепер там навіть зʼявилось якесь зухвальство.

— Не хвилюйся, нікуди. Все буде в будинку. Я не виходитиму з тобою на важко контрольовану місцевість, щоб ти часом не вирішила втекти.