12

Віра.

Деян говорив спокійно, навіть тихо, важко нависаючи наді мною. Проте в його голосі відчувалась лють і щось ще, чого я не могла зрозуміти. Сльози і далі текли по моїх щоках, я взагалі не могла їх контролювати. Було насправді боляче і неприємно від всього, що відбувалося за час мого викрадення. Я не боялася смерті… але хотіла отримати відповіді на свої питання. Та Деян продовжував гратися зі мною, ніби насичуючись моїми стражданнями. Я постійно тримала в руках ту дурнувату сукню, весь час намагалась натягнути її сильніше на ноги, сховати коліна… прикрити себе, бо вчинила абсолютно безрозсудний вчинок. Та я просто хотіла волі… або ж загибелі. 
Але зараз… Деян був так близько. Мабуть, найближче за весь той час, що я в його полоні. Він дивився на мене зверху, ніби величезний звір. Його каро-зелені очі готові були мене прикінчити, я в цьому впевнена. Але мій дурнуватий розум щоразу вертався до вчорашнього вечора. До того, як міцно рука Деяна стискала мою ногу. Як дивно все це мені відчувалось тоді, проте цей момент досі в моїй голові. І коли я згадую про це, то тіло реагує якимись дивними імпульсами. Шкіра наче жадає ще раз відчути ті холодні пальці на собі. Я борюся з цим бажанням, намагаюсь переконати себе, що все це неправильно. Я не повинна ніяк реагувати на людину, що нагло викрала мене та постійно погрожує. Я не повинна… Я не… Але вчергове я зустрічаюся з тими очима і тіло починає тремтіти. Пальці ледь не до болю стискають краї сукні. І кляте напруження доходить до свого піку… Імпульс штовхає мене на дурнуватий вчинок, проте… Я заплющую очі та от вже в моменті мої губи накривають губи Деяна. Він не відповідає мені, наче не живий, а просто статуя. Такий же холодний та відчужений. Мої губи затримуються надовше і це ніби те, чого я так сильно жадала, але продовжувалось це не так довго.

— Що ти робиш!? — Деян різко відштовхнув мене в плече, що я ледь не впала.

— Це… я… — мені аж перехопило подих від усвідомлення того, що я зробила.

— Це вже переходить всякі межі, — він просичав це мені в обличчя, — якби зараз у мене був пістолет… ти б уже лежала тут мертва!

— Я не знаю, що на мене найшло, — я спробувала виправдатися, — мабуть занадто багато стресу чи…

— Досить, — він ще раз штовхнув мене і я опинилась на тому поламаному кріслі, — сиди та чекай на свій останній день. Малиновська.

Деян різко розвернувся та швидко попрямував до дверей. Він їх зачинив так голосно, що десь під якоюсь стіною щось металеве впало на землю. Я підтягнула ноги до себе та обійняла їх руками. Потім торкнулась до своїх губ. Для чого я поцілувала його… Це хіба було схоже на якісь почуття чи що. Він викрав мене, тримає біля себе, наче собаку. Я його жертва, хіба жертва може закохатися у свого кривдника? Але Деян сподобався мені ще тоді, того вечора в клубі, поки Ірина розважалась з Кирилом. Тоді Деян був просто незнайомим привабливим чоловіком. Може моє тіло намагається відновити ті емоції… Я втомлено опустила голову на коліна. Було холодно, хотілося страшенно спати. Але заснути зовсім ніяк не виходило. На мить я почала сумувати за тією кімнатою в будинку Деяна, бо там було просто неймовірне ліжко, де можна було хоча б відпочити. Мої плечі затремтіли і сльози знову потекли по щоках. 
Ніч минула непомітно, я навіть змогла якось вмоститись на тому майже розваленому кріслі та задрімати. І на диво… вперше до мене не повернулись ніякі спогади з минуло. Ні в снах, ні в свідомості. Я нічого не згадувала, хоча емоційний стан у мене був жахливий. Але мабуть це і на краще, адже ще жоден спогад не зміг повернути мене до істини про мою сімʼю та минуле. Яскраво я памʼятаю лише життя, що починалося в дитячому будинку. До нього — лише рвані шматки, які наче абсолютно мені невідомі. І моя мама… Чому я не можу згадати її обличчя? 
Минуло декілька днів. На щастя, тут були невеликі отвори в стінах, типу вікон, завдяки яким я так не сходила з розуму, як в тому будиночку. Проте весь цей час я була сама. Мені тільки приносили їжу та воду і дозволяли йти до вбиральні під суворим наглядом. Я вже навіть звикла, що в такі моменти не можу залишатись наодинці. Але все ж, коли я залишалась сама, то в голові постійно крутились думки про Деяна. І про те, що я поцілувала його. Я зробила це з відчаю чи мені просто затуманило свідомість… Чи може я насправді цього хотіла. Я не приховую від себе, що Деян справді привабливий і від нього віє певним магнетизмом. Але хіба ж можна думати про щось таке, поки він тримає мене, як свого ворога і грозиться вбити. І я не хочу бути наївною та думати, що вмить все зміниться, він відпустить мене та скаже, що теж має до мене почуття. Такого не буває насправді. Але перший крок таки зробила я і чи жалкую про це? Думаю ні. Можливо, якщо наші відносини набудуть чогось більшого, то тоді Деян врешті погодиться розповісти мені все, що знає про татуювання і про мою сімʼю. 
Наступного дня вранці приїхав Кирило. Спочатку він довго не заходив, але я чудово чула його голос та впізнала. На жаль, детальну розмову його з охоронцями зрозуміти не вдалося, але я була рада, що хоча б хтось вирішив мене тут навідати. Хоч і впевнена, що Кирило без згоди Деяна тут не зʼявиться.

— Як поживаєш? — чоловік оглянув мене згори донизу і задоволено скривив губи. Я відразу ж знову вхопилася за сукню, щоб уявляти її довшою. Мабуть, тепер це буде моя психологічна травма.

— Щось сталося? Чого ти тут?

— Навіть не знаю, що тобі сказати, — він сховав руки в кишені та почав ліниво ходити по цьому ангару, — ні, чесно, не знаю. Деян лиш сказав тебе забрати і привезти до нього. А я і так був неподалік, то ж вирішив допомогти доброму другу.

— Чому ти виконуєш все, що він каже? Ти ж наче його друг, а виглядає так, ніби якийсь слуга, — я слідкувала за Кирилом, намагаючись вловити зміну його настрою. Та здається, що ця маска хитрого кота ніколи не показує його справжніх емоцій, бо він завжди спокійний та в хорошому настрої.

— Думаєш, я розповім тобі? — чоловік тихо засміявся і почав підходити ближче, — не грайся у психолога, лялечко.