8

Віра.

— Думаю, ти мусиш піти, — я повільно встала та пройшла кімнатою, продовжуючи терти свої запʼястя. Кожен крок віддавав страшенним болем у всьому тілі, але я була дуже рада, що можу нарешті розімʼятися.

— Вибач, що? — в голосі Кирила було щире здивування.

— Я не можу зараз втекти. Не можу, — я дивилась на вікно, що було глухо забите дошками. Отже, Деян вважає, що я навіть не повинна знати, який зараз час доби.

— Ти жартуєш? — він пирснув сміхом, — я можу зараз же вивести тебе звідси і будеш далі жити своє щасливе життя. Це все було помилкою…

— Ні, — я заплющила очі. Не хотілося, щоб Кирило бачив всі ці сумніви, тому навіть не поверталась до нього, — мені треба поговорити з Деяном. Якщо він привіз мене сюди, то мусить все пояснити. Розповісти про те, що він знає про мою сім'ю та можливо про мене. Вибач, але я не хочу втратити можливість знайти відповіді на свої питання. Але я вдячна, що ти захотів мені допомогти.

— То ти не підеш зі мною? — чолоік наче вийшов з якоїсь своєї реальності.

— Ні, — я похитала головою.

І Кирило пішов. Мабуть, відверто здивований моїм рішенням, але якщо чесно, я про це не шкодую. Жити з величезним провалом в пам'яті ще гірше, ніж сидіти тут замкненою невідомо де та невідомо як довго. Хоча думаю, що Деян не буде зі мною панькатися. А навіть якщо вб'є... Мені на це якось байдуже, я практично ніколи не мала заради чого жити.
Десь два дні, можливо три... не уявляю,бо живу наче в коробці, я була абсолютно сама. Деян не приходив, мабуть дізнався про цю спробу втечі. Можливо він покарав Кирила, хоча як міг, якщо він його друг, а не якийсь слуга. А може це взагалі була якась перевірка... Від нестачі кисню та їжі в мене добряче боліла голова, що страшенно заважало здорово мислити. Мені лише приносили склянку води, мабуть, раз на день. Та часто мені навіть і пити не хотілося. На руках та на тілі були синці, м'язи досі страшенно боліли. А ще страшенно хотілось помитися.
Це був черговий момент, коли я заснула. Єдина можливість, за якою я хоч якось намагалась визначити час — це була моя сонливість. Хоча від знесилення спати хотілося весь час. Я прокинулась, проте не наважувалась розплющити очі. Спочатку думала, що мені це здається, але запах лиш посилювався і зрештою я сіла на ліжку. Страшенно відчувався запах чогось горілого. Але ніде не було чутно, щоб хтось метушився, то ж я вирішила, що це справді мені здається і знову лягла спати. Але вже за деякий час відчула якесь незрозуміле тепло. А коли розплющила очі, то побачила, що стіна навпроти просто палає. Будинок був дерев'яний, то ж полум'я з шаленою швидкістю розповзалось по кімнаті. Я кинулась до дверей та зі всієї сили почала товкти їх кулаками.

— Агов!!! Там хтось є!? Тут усе палає, пожежа!!! Будь ласка, допоможіть!!!

Я кричала до хрипоти і била руками так сильно, що аж поздирала шкіру на кісточках. Та зрештою, за якийсь час мене почули. Відчинили двері та швидко вивели надвір разом зі всіма, як я зрозуміла, хто був в цьому будинку. А полум'я розросталося з шаленою швидкістю і це було просто неймовірно, що я змогла прокинутись та втекти. Мені дали вкритись якимось старим покривалом, та я була рада й цьому, бо на вулиці було чомусь надто холодно або ж це я темтіла від страху та всього, що тут сталося.

***

Всередині було холодно, сиро та смерділо бензином. Здається, це був якийсь старий гараж, який вже давно не використовують за призначенням. Бо ні машини тут не було, ні якихось інструментів. Лише гори сміття та каністри. Я сиділа в дальньому кутку, обійнявши коліна руками. Хиталась туди-сюди та переконувала себе, що мене обов'язково знайдуть. І я більше ніколи не буду виходити сама за межі подвір'я дитбудинку.  Мої роздуми перервав жахливий скрип металевих дверей, від чого я аж здригнулася.

— Ти досі там сидиш, маленька хвойдочко...— похитуючись, всередину зайшов той бридкий чоловік, що вкрав мене. — А я б порадив тобі врешті вилізти з нори. Кицюню, на тебе чекає таке-е-е...

Він голосно розсміявся, що аж почав кашляти, а потім гидко сплюнув на землю. Це все було настільки огидно, що бажання блювати було навіть сильніше за страх. Але потім, коли він почав підходити ближче, мною почало трясти, як листком на дереві.

— Дорогенька, мені це вже набридло, — запах перегару та ще чогось дуже гидкого вдарив прямо в ніс, — ти вийдеш звідти чи ні!?

— Ніколи! — голосно заперичила я і дуже сильно раділа, що серед цього сміття знайшлось таке місце, де можна було сховатися. І куди не пролізе той гидкий тип.

— Ну ти ж не будеш сидіти там вічно. Не будеш! — чоловік вдарив кулаком об щось і все впало на підлогу, — інакше ти звідси не вийдеш, ясно!? Залишишся тут назавжди!

Він ще раз сплюнув на землю і чомусь заметушився. Апотім я відчула вже надто різкий запах бензину, що дуже швидко розповсюджувався. Виглянула зі своєї схованки і побачила, що він взяв каністру та розливає з неї бензин по всьому гаражу. Мене затрясло ще більше, але потім він сильно відкинув металеву каністру кудись і забрався геть. Мабуть це було попередження.

***

Я спостерігала за полум'ям, що охопило вже весь будинок. Приїхали пожежники та намагались все це погасити, але старий дерев'яний будинок був надто сухий і прекрасно горів, потріскуючи. Деколи щось обвалювалось і вогонь починав горіти з новою силою. Я продовжувала тремтіти, навіть нічого не помічаючи довкола. Здається, приїхав Деян. Він про щось питав мене, але я відповідала коротко та бездумно. Спочатку я просто дивилась на нього, хоча це більше було як поза простором. Але потім він різко вхопив мене за обличчя та змусив дивитися йому в очі.

— Я знаю, що ти хотіла надурити мене. Хотіла втекти, та не вийшло. А після цього вирішила все тут спалити, щоб помститися.

— Щ-що? —  я спантеличено дивилась на чоловіка.

— Кирило мені все розповів, —  Деян грубо відштовхнув моє обличчя від себе, та продовжував сидіти навприсядки, —  як ти намагалась маніпулювати ним, навіть переконала його тебе розв'язати. Але він вчасно все збагнув і не допоміг тобі. І після цього ти вирішила напакостити.