6

Віра.

Чоловік нічого не відповів. Просто пішов. Навіть не глянув на мене, а з шаленою ненавистю гримнув дверима. А також назвав мене Малиновською. Але я зовсім не знаю цього прізвища. В усіх моїх документах в мене воно інакше. То ж після цього я навіть дозволила собі посміхнутися. Можливо, це якась жахлива помилка. Може цей Сергій переплутав мене з якоюсь іншою людиною, то ж швидко це з'ясує і відпустить мене. Проте радість моя протрималась не надто довго, бо я усвідомила, що буква на моєму тату саме М. М — Малиновська. Якась логіка в цьому була, то ж... Тепер про спасіння можна не мріяти. Тим більше, мене навіть ніхто не буде шукати. Той Дмитро запудрить розум Ірині або ж залякає її. А на роботі просто замінять мене іншим співрбітником. Тому я повністю сама. Єдине, за чим я жаліла, це за своєю шкатулкою і за прикрасами, що в ній були. Останній зв'язок з моїм минулим. Може б це хоч якось пролило світло на ситуацію. Хто така Малиновська і чи справді це я чи хтось пов'язаний зі мною. І чи дійсно вся моя сім'я мала такі татуювання. Можливо, таким чином я б змогла знайти когось зі своєї рідні. Сергій залишив мене в сидячому положенні і спочатку я була рада, що вийшло трохи розімнутися, хоч і через страшенний біль. Проте все ж лежати було трохи легше, адже ті мотузки не так сильно врізалися під грудьми і дихати було значно простіше.

***

— Тебе тут ніхто не любить, — мене оточили діти, які були головними в дитбудинку. Точніше, вони себе такими вважали самі.

— І що? — я знизила одним плечем.

— Ти сюди надто пізно прийшла. Ми всі вже давно дружимо, горою одне за одного. А ти тут ніхто.

— Я не набиваюся до вас у друзі, — я відвернулась до вікна, бо мені взагалі ніколи не було приємно з ними спілкуватися.

— Та ми слідкуємо за тобою, — мене шарпнув хлопець, що вважався їхім ватажком, — тут нікого немає, хто б прийшов клеймований.

— Про що ти? — я різко розвернулась до нього.

— Про твою татушку. Вже всі знають, що вона в тебе є. І це так дивно, що за тобою треба слідкувати. Хто зна, що це може означати.

— А може я сама вирішила його собі набити, — я огризнулась.

— Ми все чули від медсестри, — вони розсміялися, — ти ж сказала їй усю правду. Таврована. Як корова.

Вони пішли геть, продовжуючи сміятися. А я далі дивилась у вікно, намагачись опанувати своє тремтіння та сльози, які невпинно виступали на очах. Я ненавиджу це тату, бо не розумію, звідки воно взялось та що означає. Може, мама б про це все мені розповіла, але де ж вона... Здається, я вже навіть не пам'ятаю її обличчя. А Василина ніколи не говорила про нього. Хоч і точно знала, що тату є, вона робила вигляд, ніби не помічає його. А тепер навіть в неї я не можу про нього запитати.

— Зінченко! Чого ти тут сидиш? Всі вже давно пішли на обід. Ходімо, — мене покликала вихователька і довелось послухатись.

***

Я була настільки знесилена, що навіть не могла відштовхнутись, щоб знову лягти на ліжко. Тіло пекло та нило, мотузки були такі тугі, що мені здавалося, вони протерли вже мою шкіру до кісток. Я не могла спати. Все починало бути як в тумані і здається я втратила свідомість. Або ж просто заснула. Та розбудив мене жахливий запах, що був просто під моїм носом. Від нього я навіть пчихнула.

— Отямилась... нарешті, — невдоволено пробурчав Сергій та став на рівні ноги.

— Ти знову тут, — прохрипіла я.

— Прийшов перевірити, чи ти ще жива. На жаль. І може ніч насамоті змусить тебе заговорити.

— Я вже сказала, що нічого не пам'ятаю, — я розізлилась. Бо ті фотографії, що він показував мені, були наче дуже знайомі. Проте мозок відкидав ці образи і я не могла згадати абсолютно нічого. — Краще вбий мене просто зараз. Покінчи з цим. Бо я точно ніяк тобі не допоможу.

— Ти ще досі сподіваєшся на легку смерть? — він гучно засміявся, — Віро-Віро... а твоя віра справді вражає.

— Я просто нічого не розумію, — я сіпнулась від болю і ті дурні мотузки знову сильніше врізались в шкіру, — я не Малиновська. У мене немає сім'ї, я про неї нічого не пам'ятаю. Чого тобі від мене треба?

Я уважно слідкувала за ним. Чомусь зовсім не було ніякого страху чи хвилювання. Хоч і тепер Сергій здавався мені суворим та трохи небезпечним, я не тремтіла та не боялася. Навіть мала надію, що якщо він щось знає, то хоч трохи розповість і про тату, і може про моє минуле, якого я не пам'ятаю.

— Це мене вже починає виводити з себе, — він різко розвернувся і почав ходити кімнатою, — тебе справді так добре підготували? Так гарно придурюєшся... Чи ти дійсно така божевільна, що нічого не пам'ятаєш.

— Сергію, я...

— Та годі вже, — він махнув рукою, — це не моє справжнє ім'я. Припини мене так називати.

— Що? — мої брови злетіли догори, — ти почав знайомство з брехні?

— Я хотів просто розваги на одну ніч. Для чого тріпати, як мене звати. Всіляким сумнівним особам.

— То як же тоді до тебе звертатись? Мій кате? — я скривилась та відвернулась від нього.

— Мене звати Деян.

— Д-деян? Я такого ще жодного разу не чула, — я справді здивувалась, проте ім'я було гарне. Навіть якось не пасувало до такого жорстокого характеру.

— І я не збираюсь з тобою це обговорювати. Здається, я не дозволяв тобі говорити. Сам же обіцяв карати, — чоловік підійшов ближче та просто навис наді мною.

— Може ти просто цього не хочеш робити...— я хмикнула.

— Думаю, тобі не варто, — Деян вхопив мене пальцями за щоки та просичав крізь зуби, — розмовляти зі мною таким тоном, ясно!?

— Бо...що? — важко сказала я, бо він почав міцніше стискати, — ти мене вб'єш?

— Досить, — Деян різко відштовхнув мене, від чого я знову впала на ліжко, — лицемірне стерво. Хто б сумнівався, що ти так швидко покажеш своє справжнє обличчя. Бо вчора здавалась такою невинною та беззахисною. А тепер показуєш зуби...