5

Деян.

Я знову сидів за столом в кабінеті та розглядав зображення, що всі ці роки стояло в мене перед очима. Те, про що завжди мене застерігала мама. Ніколи не звʼязуватися з цими людьми. І от щойно я ледь не переспав з тою, хто можливо вбила мого батька. В мене навіть тремтіли руки від усвідомлення того, що я торкався до неї. Що вона мене привабила, що я відчував хіть і бажання. Хотілось здерти з себе шкіру, тільки б не робити таких жахливих помилок.

— Що таке? — в кабінет ліниво зайшов Кирило, — я між іншим ще навіть не поснідав. Деяне, ти знову щось вигадав?

— Я знайшов її…— сухо відповів я, далі дивлячись на той знак.

— Автівку? Квартиру? Повію? Що ти знайшов, бляха!? Я не в стані зараз розгадувати твої ребуси…

— Малиновську. Я знайшов цю бісову доньку, — я кинув малюнок татуювання на стіл, щоб Кирило міг його бачити.

— Та ну… — він посерйознішав, — де? Ти взагалі впевнений?

— Ти не повіриш. Але… спробуєш вгадати сам?

— Що? — Кирило повільно опустився на крісло, — невже це Ірина?

— Ти близько, — я примружив очі.

— Віра?

— Я бачив на її спині татуювання. Саме, бляха, це, — я тикнув пальцем в листок, — не знаю, чи в них всіх воно саме в цьому місці. Але воно ідентичне. Вона Малиновська, Кириле. Я нарешті знайшов.

— Ти розкажеш про це матері?

— Ні, — я встав з крісла та підійшов до бару, щоб налити собі випити, — вона нічого не повинна знати. Вона ж навіть не в курсі, що я дізнався їхнє прізвище. Я розповім їх, коли вже все закінчиться.

— І що ти будеш робити? — друг підійшов до мене.

— Саме тому я і покликав тебе. Мені потрібно… щоб ти викрав її. Байдуже як, мені все одно. Тільки живою. Я це можу довірити лише тобі.

— Ти що знущаєшся? — він майже простогнав, — я ненавиджу такі речі. Я боюся, а раптом я перестараюся?

— Боїшся вбити мого найбільшого ворога? — я кинув на нього косий погляд.

— Боюся залишити тебе без задоволення помсти, — в голосі Кирила була іронія, та я не звертав уваги. Зараз точно не до цього.

— Вивідай там у своєї подружки все. Вигадуй, що хочеш. До вечора та мерзота має бути тут. Відвезеш її в старий літній будинок. Я вже дав вказівки, там повинні забити дошками всі вікна. І я приїду відразу після твого дзвінка.

— Ти впевнений, що хочеш цього? — Кирило наче намагався переконати мене в тому, що все це погана ідея. Та лиш один мій погляд змусив його заткнутися. І після цього він швидко зник з мого кабінету. Залишилось лише чекати.

— Твій фірмовий вузол, — я посміхнувся кутиком губ, поки ми стояли над ліжком, на якому лежало тендітне звʼязане тіло.

— Вона така худа, що це було нескладно…

— Не можу повірити, що нарешті в моїх руках та, що знищувала мою сімʼю, — я зціпив зуби.

— Ти впевнений? — Кирило підняв одну брову, — мені здається, вона надто молода, щоб бути причетною до смерті твого батька. Хіба дитина могла вбивати?

— Мені чхати. Вона з цієї сімʼї… Отже буде розплачуватися.

— Це востаннє, Деяне. Я більше не буду виконувати твої брудні доручення. Фу, досі руки смердять…

— Ти ниєш як дівчисько, — я закотив очі.

— Бажаю шаленої нічки, — Кирило махнув рукою, — я їду додому.

Він пішов геть, а я ж залишився наодинці з Вірою. Було бажання просто зараз взяти ножа та встромити їй в самісіньке серце. Та це було б надто просто і легко. Вона має страждати. Я взяв графин з водою та вилив на неї, щоб дівчина швидше прийшла до тями, бо не збираюся стирчати тут всю ніч. І вже скоро вона розплющила очі. Наша розмова була короткою, проте я чітко дав їй зрозуміти, що вона потрапила у великі неприємності. Що легко для неї не минуть. 
Наступного дня у мене був пречудовий настрій. Я навіть насвистував собі якусь мелодію, поки чекав, коли кавоварка зробить мені запашної кави.

— Що я бачу? Ти пританцьовуєш? — мама відірвалась від читання свого журналу.

— Вибач, я просто… задумався, — я спробував взяти себе в руки.

— Сину, в чому справа? Я давно не бачила тебе таким веселим.

— Просто на роботі гарна угода зʼявилась. От і… я в передчутті.

— Робота, — вона закотила очі, — краще б ти знайшов собі дружину.

— От коли знайду саме ту… тоді і одружуся, ясно? Годі говорити про це, — я дивився на маму і їй, здається, просто подобалось знущатися з мене.

— Я чула, що ти послав якихось робочих в літній будинок. Для чого?

— Вирішив оглянути, що там і як. І трохи підремонтувати. Шкода, що така краса там занепадає. Нам варто відвідувати його частіше. Після ремонту, звичайно.

— Твої ідеї доведуть мене до могили, — вона похитала головою і знову розкрила журнал.

Не розумію, звідки в мені взялась ця ейфорія, та мені було просто приємно, що моє таке довге розслідування врешті зрушило з мертвої точки і я тепер маю в заручниках якусь спадкоємицю ворожої сімʼї. То ж я забрав з кабінету деякі речі та відправився в літній будинок, щоб трохи більше дізнатися про те, що вона може знати.    
Віра лежала на ліжку в тій же позі, в якій я вчора залишив її. Звісно, вона не може рухатися, бо вузли Кирила з кожним рухом сильніше ріжуться в шкіру. Цього навчив його дідусь, що був моряком. Не знаю, для чого на судні такі вміння, але зараз я радий, що вони працюють на мене.

— Як спалося? — я підійшов так, щоб вона мене бачила. На ліжко сідати не хотілося, бо я в новому костюмі, а там купа пилюки.

— Я хочу пити, — прохрипіла вона не дивлячись на мене.

— Хочи, — я знизив одним плечем, — мені байдуже.

— Ти будеш тут морити мене голодом і спрагою, поки що? — вона важко ковтнула. І я був дуже задоволений тим, що їй боляче і неприємно.

— Поки мені не набридне. А потім вигадаю щось ще. Для тебе — все що завгодно.

— Хоча б розвʼяжи мене. Бо ці мотузки…

— Врізаються, я знаю. Та це найменше, що я можу зробити для того, щоб ти страждала.

— Сергію, я нічого не розумію, — вона сильно заплющила очі, наче від різкого болю, — що змушує тебе зараз все це робити? Ти побачив моє тату і… озвірів. Воно щось означає? Щось погане?