2

Віра.

Черговий день, що не дав мені ніяких відповідей. Та власне, сьогодні я їх і не шукала. Мені здається, що вже просто нічого не можливо змінити. То ж помалу я приймаю те, що абсолютно нічого не знаю про свою сімʼю. Не розумію, звісно, як таке можливо, та все ж всі мої спроби були марними. Прийшовши додому, я знову підійшла до тумби, де ховала свою єдину згадку про те, що було колись. Відкривши музичну шкатулку, що давно вже не зачаровувала своєю мелодією, я вкотре дістала звідти масивні сережки, що були щедро прикрашені сапфірами. Також зі мною завжди був такий же сапфіровий перстень. І маленьке фото, складене в декілька разів настільки часто, що лінії згину почали псувати зображення. Це була фотографія маленької мене.

***

— Коли прийде мама? — я зістрибнула з ліжка, як тільки почула, що вхідні двері відчинилися. Та я знала, що це прийшла знову вона.

— Ти досі не спиш? — жінка стримувала свій гнів, намагаючись надати обличчю мʼякості.

— Я хочу до мами, — очі наповнились слізьми, — чому я тут без неї? Коли вона забере мене?

— Ох, дорогенька… — вона присіла біля мене і, здається, більше не злилась, — твоя мама, вона… мусить багато працювати, розумієш. Ти ж хотіла нову ляльку, правда?

— Але…

— Дивись, що я тобі принесла, — жінка витягла з сумки маленьку шкатулку, — ти можеш заховати сюди всі свої скарби. У тебе ж вони є? 

— Можливо, — я з недовірою покосилась на неї, бо мама колись строго заборонила розповідати хоча б комусь, що вона подарувала мені такі гарні сережки і перстень, який був жахливо на мене завеликий.

Я вхопила шкатулку та знову побігла до своєї тимчасової кімнати, де живу вже декілька місяців. Під подушкою дістала хустинку, що була міцно завʼязана декілька разів і дістала свої прикраси. Швидко переклала їх у шкатулку та закрила її. На обличчі зʼявилась посмішка, бо тепер гарні речі будуть ховатись у гарній скриньці. А потім мій погляд зупинився на столі, де лежала моя фотографія…

***

— Віро, мені не дуже подобаються оці дві ідеї, — з важким видихом сказав начальник, — вони нецікаві. Таке показують на кожному кроці. У нас же має бути бездоганна реклама. Забирай і перероби.

— Гаразд, — я закотила очі та все ж забрала свій ноутбук. Вкотре проклинаючи той день, коли вирішила стати маркетологом. А точніше, почати працювати в цій фірмі.

— Знову все повернув? — спитала колега, коли я повернулась за свій стіл. Мабуть, вираз мого обличчя все сказав за мене.

— Не все, — я стисла щелепи, — але переробити змусив. Мене вже нудить від цього проекту.

— Так, не заздрю тобі, — дівчина нудьгуюче вперлась головою об руку, — але є в мене одна ідея.

— Яка? — я скептично глянула на неї.

— Сьогодні в одному барі акція — кожен другий коктейль безкоштовно. Думала сходити туди, але самій якось зовсім не хочеться.

— І ти запрошуєш мене з собю? Ти ж знаєш, що я практино не п'ю.

— Ну я ж не змушую тебе пити, — вона розвела руками, — хоча думаю, що така вигідна пропозиція точно не залишить байдужою.

— Не знаю, — я задумано дивилсь на монітор свого ноутбука, на якому красувався проект, який треба переробити, — якщо встигну з презентацією, тоді можна піти.

— Супер, — колега розплилась в задоволеній посмішці.

Насправді, я зовім не хотіла нікуди з нею йти, особливо в сумнівний бар, де буде надто багато безкоштовної випивки. Мене зазвичай лякають такі місця, де можна зустріти купу неприємних п'яних людей, особливо чоловіків.

***

— Не віриться, що мені довелось зіштовхнутися з таким на власному досвіді. Ганьба, — директриса не зводила з мене пильних очей з-під своїх окулярів.

— Ви впевнені, що правильно реагуєте? — звернувся до неї один з поліцейських.

— А як може бути інакше? — жінка підійшла до мене практично впритул, — чого можна очікувати від такої юної...красуні.

— Я нічого не робила, — я заплющила очі та видихнуа. Але в темряві знову з'явились силуети, що переслідують мене вже декілька днів.

— Ми знайшли вашу вихованицю зачинену в старому гаражі. Гляньте на її стан... — продовжував говорити поліцейський.

— Можете нічого мені не розповідати, — відмахнулась директриса, — але це вперше в моєму дитбудинку такий скандал. І я цього так не залишу.

— Думаю, дівчині потрібен психолог...

— Перепрошую, — вона натягнула посмішку, — ви свою справу вже зробили, дуже вам дякую. Далі я все вирішу сама.

Поліцейські косо глянули на неї, та все ж попрощались і пішли геть. Я ж і далі сиділа на тому дурному кріслі для вироків і намагалась приховати свою подерту сукню.

— Я нічого ганебного не зробила, — мій голос тремтів, — він просто викрав мене з подвір'я. Чимось затулив обличчя, що я втратила свідомість. Я пручалась, він...він подер мені плаття. 

— Замовкни, шльондро, — просичала директриса, — думаєш, я не знаю, чого ти хотіла насправді? Тобі лише шістнадцять, тут жити тобі ще два роки. А ти захотіла знайти собі чоловіка та втекти з ним!?

— Що!? — я вражено вигукнула.

— Я знала, що з тобою буде купа проблем, беручи тебе в такому дорослому віці...

— Та як ви смієте! — я різко перебила її.

— Йди приведи себе в порядок. Не можу дивитися на тебе без огиди. І вертайся в мій кабінет. Я вигадаю тобі покарання.

Я різко підірвалась з місця та побігла геть. Зачинившись у душі, опустилась на плитку та почала заливатися сльозами. Перед очима досі був той бридкий чоловік, що хотів зробити зі мною жахливі речі... І запах... Жахливий та до нудоти сильний запах алкоголю, який мабуть переслідуватиме мене усе життя.

***

— Віро! Віро, ти слухаєш мене? — від думок відірвала мене колега.