1

Деян.

— Вони… зникли… — скрипучий голос, ніби розбите скло. Лише від нього стало неприємно моторошно.

— Тобто як зникли? — старий паркет практично прогинався під твердими розлюченими кроками, — хочеш сказати, що хтось проник до твого кабінету і вкрав їх!?

— Не знаю. Та прикрас нема. Точніше, саме їх нема. Решта на місці.

— Хіба я плачу тобі гроші, щоб хтось міг так легко вкрати щось з мого дому!!! — крик був такий, що довелось закрити вуха руками. Це було нестерпно. — Набільша сімейна цінність! Прикраси ще моєї прапрабабусі! 

— Я розумію їхню важливість для вас, але… що ж можна зараз вдіяти.

— Не мороч мені голови! Треба було сховати їх в сейф. Та що там... носити, чорт забирай, постійно з собою!

— Я зроблю все, що в моїх силах. Знайду. Вибачте, — голос став ще більш гидкий, та на щастя, двері зачинились і більше в кімнаті не було нікого. Крім мене та моєї мами.

Вона знову важкими кроками пройшла до вікна та схрестила руки на грудях. Щось почала бурмотіти собі під ніс. Я ж лише продовжував сидіти у цій шафі та ховатися від усіх. Мені не можна було заходити в цю частину будинку, де мама зустрічалась з якимись важливими людьми. Але саме сюди, на жаль, випадково, залетів мій футбольний мʼяч. Ні… гаразд, я брешу. Я навмисно його сюди кинув, щоб хоча б побачити, як тут все облаштовано. Мене ніколи не впускали сюди, тому дитяча цікавість значно перевищила будь-який страх та заборони.

— Вилазь звідти, Дея́не, я знаю, що ти в шафі. Вона надто стара, щоб приховати свій скрип, — байдуже сказала мама. Я спочатку завмер, бо очікував сварки чи ще чогось. Та її тон змусив мене довіритись і я повільно виповз на підлогу і піднявся.

— Просто мій мʼяч закотився сюди… Я не хотів, мамо, чесно…

— Годі виправдовуватись, — вона кинула на мене проникливий погляд через плече і знову повернулась до вікна, — ти вже не маленький хлопчик. Відповідай за свої вчинки.

— Ти злишся на мене? — я необережно, та все ж підійшов ближче до неї.

— Не злюся, це немає сенсу. Я просто дуже втомилась.

— Хто говорив з тобою? — з цікавістю запитав я, — і що сталося?

— Нічого, — мама ніжно, але втомлено посміхнулась та обійняла мене однією рукою, — просто маленькі негаразди. Все мине.

— Я чув, що вкрали щось…

— Деяне, — цей тон завжди змушував мене замовкнути, — нічого не сталося. І будь ласка, більше не починай розмову про це.

— Вибач, мамо, — я понурив голову, розглядаючи підошву своїх кросівок, — я скучив за татом…

— Я теж, любий, я теж…— задумано сказала мама та погладила мене по голові, — це життя надто несправедливе. Воно забирає найкращих. Поки найгірші продовжують мучити тих, хто ще не встиг набратися сил.

— Як думаєш, ті люди вже у вʼязниці? — я покосився на неї, намагаючись вловити хоча б мінімальну емоцію. Але мама, як завжди це бувало при згадці про тата, одягала свою маску суворості.

— Вони понесли своє покарання, я впевнена. Але навіть так… своїми щупальцями, наостанок, все одно дісталися до нас.

— Ти це про те, що вкрали? — я міцніше стис пальцями свій мʼяч.

— Вони підлі та безжалісні. Кожен їхній крок — вирок для когось. Та я вже практично знищила всіх. Залишився лише хтось… той хто заволодів моїми цінними речима.

— Ти знищила? — мої очі округлились. Звісно, я здогадувався, що все, що було повʼязано з роботою тата і мами мало… не надто безпечне та правильне забарвлення, але дитяча наївність відкидала найгірші варіанти.

— Деяне, — мама опустилась на рівень моїх очей та охопила своїми долонями мене за щоки, — не переймайся цим, добре? Ти розумний та щирий хлопчик. Грай у футбол, вчися, читай книги… Живи своє найщасливіше життя. І дозволь мені відгородити тебе від всього, що може нашкодити.

— Але так неправильно… Я… я маю захищати тебе замість тата. Я обіцяв колись йому…

— А тепер пообіцяй мені, — серйозно сказала мама, — не втручатися в це ніколи. І ні за яких обстави, нізащо не мати жодних стосунків з тією сімʼєю. Ніколи.

— З сімʼєю? — я нахмурив брови. 

Після цього мама підвелась та пройшла до стелажа з книгами. Витягши якусь одну з тих, що були на найвищих полицях, вона повільно підійшла знову до мене. В кімнаті була така тиша, що звук її підборів звучав, здається, десь у моїй голові. Потім з тієї книги вона витягла невеликий пошарпаний папірець. На ньому був намальований якийсь знак. Тонке коло, яке з одного боку обкручувала змія, а з іншого — якісь квіти. Посередині красувалась гарно виведена буква М.

— Ось це…— мама вдарила пальцем об папір, — причина всіх наших бід. Вони вбили твого батька. Викрали наші сімейні цінності. І я майже розправилась з ними. Але… ти триматимешся осторонь, ясно? І запамʼятай… ніколи не звʼязуватися. Якщо колись побачиш цей знак, обовʼязково скажи мені. Ти зрозумів мене?

— Так, — я впевнено кивнув, — обіцяю тобі, мамо.

Через двадцять років

Здається, це був той самий час доби. Навіть той самий день… Надто магічно склався пазл, що був навіть той самий місяць. Та вже на тому ж місці біля вікна стояв я. Втомлений, дещо розгублений і страшено, страшенно злий. Тоді, коли я вперше пробрався в цю кімнату та говорив з мамою, й подумати не міг, що все навколо перевернеться з ніг на голову і мені доведеться вчитися жити абсолютно по-новому.

— З ким ти розмовляла… тоді, двадцять років тому чи скільки… коли я ховався тут у шафі, — я почув, що в кімнаті зʼявилась мама.

— Деяне, — вона фиркнула, — не став мені таких придуркуватих питань. Ти ж знаєш…

— Я вирішив просто випробувати долю, — я посміхнувся кутиком губ сам до себе, бо чудово знав, що це тупик. І вже стільки часу ніщо не може вивести мене з нього.

— Ти б краще займався тим, що я просила тебе. А не згадував незрозуміле минуле.

— Хочеш, щоб я все залишив!? — я різко розвернувся. Мама лиш дивилась на мене з-під лоба. Навіть у інвалідному візку вона була одягнена у вишуканий одяг та взута в підбори. Як би це іронічно не було, та тепер її ноги від них не втомлюються. Так само як і половина тіла.